Епілог

Тенарін повз.

Він повз уже не перший день. Боровся з голодом, спрагою, втомою та болем від ран.

Індивідуальні зцілювальні артефакти не змогли повністю залікувати пошкодження, завдані рунним молотом. А бойового цілителя, який міг би допомогти, більше не було серед живих.

Розшитий зірками плащ перетворився на лахміття. Майже всі бойові артефакти він витратив, відбиваючись від хижаків – місцева звірина неабияк зацікавилася знесиленим ельфом.

Він повз, тримаючи кинджал у правій руці та затиснувши інший в зубах. Орудувати клинком в його стані було б нереально важко.

Інший на його місці вже б здався. Ліг би, розкинувши руки, посеред цієї кам’яної пустки, та покірно чекав би смерті – від спраги, палючого сонця або зубів хижого звіра.

Але не він. Він так просто не скориться. Він виживе, залиже рани, відновить сили – а потім помститься. За себе. За своїх братів. За сотника. За усіх.

Зоряні Плащі не здаються.

Дзюрчання води спочатку здалось  галюцинацією. Та коли він через силу підвів погляд – то дійсно побачив джерело, що грайливо плескалось між трьох дерев з великими шапками лапатого листя на вершечку кожного з них. І під ним був вже не камінь, а м’який пісок…

Невже порятунок? Невже він зміг?

– Ти хто? – запитав скрипучий голос.

Істота була одягнена у спідницю з довгого листя та капелюх з пір’я, обвішана якимись химерними амулетами. Він був схожий на короткоживучих едайн – або людей, як вони себе називали. Та рожева шкіра і ще деякі відмінності змушували сумніватися.

– Хто ти, чужинцю? – повторив запитання невідомий. – І що робиш на землі Народу?

Сили нарешті полишили ельфа, і він втратив свідомість.