А тут непогано

Біля прилавку алхімічної крамниці стояли двоє.

Він – високий світловолосий чоловік. Темна жилетка поверх білої сорочки, крислатий капелюх та клунок за плечима.

Вона – жінка зі смаглявою, як в уродженців Півдня, шкірою, заплетеним у важку косу чорним волоссям, у зеленій дорожній сукні.

Одяг припав пилом – видно, що подолали довгий шлях.

– Дивіться, вибирайте, – власником був пузатий, з залисинами чоловічок, чиї очі постійно бігали туди-сюди. – Здалеку йдете?

– З Пеншваля, – відповів світловолосий.

– О, і що там нового?

– Та все як завжди. Неврожай, корупція… Розбійники.

– Розбійники – то справжня кара Творцева, – скривився пузань. – Але нам трохи легше – герцог Анрі останнім часом дає з ними раду. Подвоїли варті платню, набрали нових рекрутів… А чим в нас плануєте займатись? Чи рушите далі на північ?

– Гадаю, зостанемось тут. Камілла, – чоловік кивком вказав на свою мовчазну супутницю, – хоче відкрити свою справу. А я… Можливо, дочекаюсь, коли герцог оголосить набір у нову експедицію на Східний Континент. Нові землі, дикі племена, аномалії, монстри… Романтика.

– Любий, я тобі вже казала, – відсторонено промовила жінка, зосереджено розглядаючи взятий з прилавка флакон. – Ніяких експедицій. Мріяти – мрій, а потикатись навіть не думай. Скажіть, шановний… ви використовуєте повторну виварку для збільшення концентрації?

– О, пані знається на зіллєварінні? – зацікавився власник. – Насправді, я не знаю. Зілля варить мій племінник, я лише продаю… А в загальному – якщо хочете лишитися в нас, я це обома руками вітаю. Герцог завжди радий новим працьовитим людям. А стосовно експедицій… Ваша подруга має рацію, монсеньйоре. З них дай Творець якщо половина взагалі повертається назад.

* * *

Покинувши крамницю, пара ще трохи пройшлась містом, роздивляючись торгові ятки та будинки з візерунчастими вікнами й дахами з червоної черепиці. Зайшли у провулок. Легкий помах рук – і з обох спали ілюзії.

– Ну, Вогнику, що скажеш? – запитав Ленмаріель, обтрушуючи пил з одягу – це таки була не ілюзія, його назбиралось чимало.

– Цей вимір виглядає перспективно, – задоволено відповіла Лоріанхейн. – Магічний фон – на рівні Дикого Світу. При цьому власне магія в місцевих не дуже розвинута – чи то в них щось із джерелами, чи вони просто до чогось ще не додумались. І цей їхній Східний Континент виглядає багатообіцяюче – ідеальне місце, аби знайти там затишний куточок і сховати наш будинок та заховатись самим. З монстрами й дикунами, гадаю, якось дамо раду. Сюди можемо іноді навідуватись – поповнювати якісь запаси… Хоча, можливо, навіть без цього обійдемось.

– А експедиції? – з цікавістю промовив Лен.

– А що експедиції? Зі слів того алхіміка – вони далеко не заходять. Ну а як зайдуть…

– Кохана, ти мене лякаєш, – посміхнувся ельф. – Ти ж не вбиватимеш невинних?

– Я зла темна ельфійка, забув? – фіолетові очі Лорі зловісно заблищали. – Та жартую, звісно не буду. Вирубити, напоїти зіллячком одним… щоб забули останні пару годин. Та й відпустити, але десь в іншому місці. Хоча, радше за все, навіть цього не буде. Гадаю, можна вертатись додому й готуватися до переїзду.

– Як скажеш, – ельф зробив легкий пас лівою долонею, і зелена рамка засяяла в повітрі. – Прошу вашу руку, люба Камілло!

– Світлячок… Стукну ж таки колись.

– Ох, ти тільки обіцяєш…

– Колись всі обіцянки здійсняться… одночасно. Ходімо, поки ніхто портал не побачив.

* * *

– Давай, Горіне. Я відкриваю портал, ти тягнеш.

Поки ельфи мандрували світами – дворф та Марія помалу переносили речі з основної оселі до нового будинку. За простою схемою: дівчинка відкривала портал (орієнтуючись на вже встановлений у новому помешканні маяк), а майстер – тягав через нього усе необхідне.

– Знов я працюю, а всі дивляться, – сердито пробурчав Горін, зручніше перехоплюючи крісло.

– Ну можемо вдвох поносити, – запропонувала Марія. – Але без порталу.

– Та добре, добре… Відчиняй вже отой свій портал-шпортал. Я це вічно не триматиму.

У вітальні засяяло зеленим.

– Привіт, ріднесенькі! – радісно посміхаючись, Лорі вийшла з порталу.

– Привіт, ріднесенька! – єхидно відповів дворф. – А я-то думаю, хто мені допоможе весь наш мотлох на горбу тягати – бо я вже замахався трохи.

– Що я чую? – весело промовив Ленмаріель, виходячи слідом. – Наш великий рунний майстер втомився?

– Ото ж бо й воно, що я рунний майстер, а не вантажник, – буркнув Горін. – А от тобі, вухатий, б не завадило поносити важке – щоб м’язи не афетро… атрофе…

– Атрофувались, балда.

– По балді зараз оцим кріслом і відхопиш.

– Цить! – прикрикнула на них ельфійка. – Ще раз… і, клянусь Темрявою – таки шваркну обох. Не легесенько і не ось на стілечки.

– Навіть мене? – Лен скорчив миле личко.

– Навіть тебе, світлячок, – посміхнулась темна. – Бо якщо ти продовжуєш мене вибішувати – отже, недостатньо любиш.

– Я тебе люблю, понад усе в усіх світах, Вогнику, – запевнив ельф. – Обіцяю більше не бісити.

– … але це не точно, – весело шкірячись, додав дворф.

– Горіне, – проникливо попросила Лорі, – заціпся. Дай мені вже сказати, врешті. Отож… здається, ми знайшли світ, який нам підходить.

– Ясно… – з легким сумом на обличчі промовила Марія.

– Що таке, зіронько? – турботливо спитала ельфійка. – Не хочеш звідси йти?

– Та ніхто, мабуть, не хоче звідси йти, – зауважив Лен. – Ні з цього світу, ні з нашого гроту. Тут так затишно, по-домашньому… Але ж ми вже все завжили і вирішили.

– Та я розумію, – посміхнулась Марія. – Я, звісно, сумуватиму за цим місцем – але й до нового звикну. До того ж, мені чогось здається, що там нудьгувати буде ніколи.