Міжсвітовий перебір

– Щит!

Перемістившись порталом до чергового світу, вони опинилися… у воді. Ельфи швидко зреагували, заплющивши очі та затримавши дихання, а потім Ленмаріель, начаклувавши щит, розсунув водну товщу навколо них. Та, звісно ж, намокнути це їм не завадило.

Червоно-чорна сукня Лорі намокла й прилипла до тіла, вода струменями стікала додолу.

– Миленький світик, – прокоментувала ельфійка, проводжаючи поглядом велику шипасту рибу, що переливалася всіма кольорами веселки (і не лише в візуальному спектрі). – І достатньо магічний, як я бачу. Але жити під водою для мене буде якось занадто. Може, спробуємо іншу точку виходу? Має ж тут десь бути суша.

– Астральне сканування показує, що ми на глибині в кілька лі, – відповів Лен, струшуючи краплі води з мокрих долонь. – І ще я відчуваю тут сильну присутність водяної стихії. Є шанс, що суші тут немає взагалі.

– Шкода, – зітхнула темна. – Що ж, тоді не будемо витрачати час – повертаємось. Мені ще одяг висушити треба.

– Тобі й так непогано, – глузливо промовив ельф, окинувши її з голови до ніг оцінюючим поглядом. – Ти досить нівроку виглядаєш, коли… гм, мокренька.

– Стукну, – багатообіцяюче промовила Лоріанхейн. Проте ледь стримувана посмішка і злегка потемнілі щічки дещо нівелювали серйозність її слів. – Давай чаклуй вже портал… герой-коханець. Нам тут більше робити нічого.

* * *

– Х-холодно, – зябко кутаючись у плащ, здавлено промовила ельфійка. – Просто до нестерпності. Я завжди думала, що “зуб на зуб не потрапляє” – це метафора, а воно он як…

Довкола, аж до обрію, був лише сніг та крижані тороси. І лютий холод. Створене Ленмаріелем температурне плетіння дещо прогріло повітря навколо, але навіть воно не могло повністю подолати неймовірну холоднечу.

– Зігріти, кохана? – хитро підморгнув ельф, демонструючи відкриті долоні, від яких йшла пара – видно, застосував якесь закляття, що безпосередньо нагрівало тіло.

– Та не треба, – трохи збентежено всміхнулась Лорі. – Вертаймося краще додому. В цьому світі нам точно ловити нічого.

Опинившись знову в підземному будинку, ельфійка, продовжуючи горнутися у плащ, присіла на ліжко.

– Щось мені й досі колотить від того морозу. Знаєш, світленький, йди-но сюди… І давай ті свої теплі долоні.

* * *

Баргуз зосереджено копирсався у розібраному пристрої, що займав половину робочого столу.

Це буде його Великий Винахід. Його шедевр. Це прославить його ім’я на всю вежу, а може й за її межами.

Цю шестерню сюди. А цей патрубок – ось сюди. А сюди ллємо зілля, що хитромудрою системою трубок подаватиметься до баку. Тут підкрутити. Тут запалити. І головний, секретний інгредієнт – зовсім трішки гремлінської вдачі.

Ну чи невдачі – це вже як пощастить.

Гепнуло так, що шанований майстер-механік відлетів до протилежної стіни і боляче приклався спиною до стелажа, з якого (йому на голову, звісно ж) посипались деталі та інструменти.

– [цензура]!!! – вилаявся гремлін, насилу зводячись на ноги і намагаючись відтерти сажу з обличчя. – Бодай би вас Великий Механізм усіх [цензура], а потім [цензура] в [цензура], та через [цензура]! Чого знов не працює!

Взагалі лиослів’я було не в пошані серед Народу Ремісників, і при інших обставинах майстрові обов’язково зробили б зауваження. Але його майстерня, разом з підсобними приміщеннями і житловою кімнатою (зовсім маленькою – нема чого дарма витрачати цінний простір на усякі витребеньки) займала цілий поверх у вежі, тож зауваження робити було просто нікому.

Портал, що відкрився просто посеред його майстерні, та двох дивних коротковухих прибульців, що вийшли з нього, Баргуз навіть не одразу помітив. А помітивши – набурмосено кинув через плече, не припиняючи копирсатись у рештках підірваного “шедевру”:

– Ви ще хто такі? Працювати заважаєте.

* * *

– Схоже, він навіть не здивований, – оцінюючим тоном промовила Лорі, вивчаючи зацікавленим поглядом низьку зелену істоту в потертій, пропахлій маслом та місцями пропаленій жилетці і з ДУЖЕ довгими вухами.

– Схоже на те, – погодився Лен. – Вибачте, шановний… як вас там…

– Це тебе “як там”! – сердито відповів вухань. – А я – майстер Баргуз, шанований винахідник, знаний в усій Західній Вежі та далеко за її межами, – тут він трохи знітився. – Ну… за межами ще не дуже. Але обов’язково стану! Щойно завершу свій великий винахід, який допоможе мені виграти змагання між вежами цього року. Весь світ, вся раса гремлінів славитиме мене! – він гордо випнув груди. – Якщо, звісно, ви двоє просто зараз припините мені заважати.

– Цікавенько… – Ленмаріель допитливим поглядом окинув кімнату, заставлену чудернацькими приладами, стелажами з інструментами, різнокольоровими колбами та якимись химерними пристроями, що віддалено нагадували артефакти (але в магічному зорі не світились). – Цілий світ схибнутих винахідників!

– Я вже знаю, про що ти подумав, світленький, – лукаво посміхнулась Лоріанхейн. – Але, вибач, мене таке сусідство чомусь геть не вабить. Якщо вже так хочеш – навідаємось сюди колись в майбутньому.

– Ех, і так завжди, – зітхнув ельф. – Гаразд, вертаймося. Відкриваю портал.

– Давайте-давайте, – байдужим тоном промовив Баргуз, розбираючи залишки якогось прилада на столі. – Валіть вже.

* * *

Дорога була неабияк розбита, проте дивне сіре покриття сяк-так збереглось. Обом ельфам це місце одразу нагадало Несвіт і тамтешні шляхи.

Антураж тут теж був відповідний. Рештки зруйнованого паркану, трава, що пробивалась крізь потріскане дорожнє покриття, через дорогу – закинута багатоповерхова будівля, абсолютно незвична їм обом на вигляд. Ліс, що підступав впритул, впевнено окуповуючи залишки того, що збудували колись розумні істоти. І металева табличка з написом невідомими символами: