Сіре й зелене

– Ну що, – Ленмаріель тримав у руках листок зі списком координат, – перші кілька варіантів в нас вже є. Лишилось визначитися, з чого почати, а головне – хто піде.

– Я точно маю йти, – категорично заявила Лорі. – На розвідку в невідомий світ без мене краще не потикатися.

– Тоді, – відповів ельф, – я з тобою. Я ж казав вже, що саму тебе більше нікуди не відпущу.

– Це так мило, світленький, – всміхнулась темна. – Але в цьому є і свій резон – зможеш швидко підняти захист, в разі чого.

– Хтось має лишитись тут… – продовжив Лен.

– Дайте-но вгадаю, хто це буде? – саркастично відповіла Марія.

– Сонце, – ельфійка обернулась до неї, – ти, звісно, вже багато чого наразі вмієш. Але це – нові невідомі світи. Ми не знаємо, з чим там зіткнемось…

– Та добре, добре, – дівчинка зупинила її. – Я все розумію. Почекаю вдома… Цього разу.

– Тобі нудьгувати не доведеться, в разі чого, – зауважив ельф. – В мене майже готовий новий накопичувач… Йому тільки підрости ще трохи потрібно. Виросте – я його віддам тобі, і можеш експериментувати собі з байком. Головне, – він посміхнувся, – не підірви ненароком нічого.

– От з таких слів все зазвичай і починається, – скептично промовила Лорі. – Хто тебе, світлячку, за язик тягнув? Але, сподіваюсь, цього разу все буде добре… Горіне, ти з нами?

– Та ні, – відмахнувся дворф. – Мені тут є чим зайнятися. Попрацюю в майстерні, спробую пару нових блоків зібрати для Жестянки… Тьху ти! Для Шестерні! Темна! Хто тебе тоді… як ти кажеш, за язик тягнув!

– Ніхто, – ельфійка розтягнула губи в медовій усмішці. – Я завжди сама себе за нього тягну, коли треба. Може, річ у тім, що ім’я Жестянка йому краще підходить?

– Ага, дзуськи! Він Шестерня, і ним залишиться. Коротше… Зайнятий я. Лишаюсь.

– Скажи вже прямо, – знущальницьки промовив Ленмаріель, – що будеш сидіти днями й чахнути над скринею з адамантом.

– Чахнути в нас хіба ти можеш… коли темної вдома немає. А я буду сидіти й думати, що з нього корисного можна зробити! Все, я пішов.

– Типовий Горін, – промовила йому вслід Лоріанхейн. – Я пішла збирати речі, світлячку. Треба підготуватись…

– Допомогти? – підморгнув ельф.

– Мм… – темна мрійливо закотила очі. – Навіть не знаю. Взагалі я й сама можу, але… чом би й ні?

– Дивіться, щоб ваші “збори” до ранку не затягнулись, – Марія показала їм язик та втекла.

– От збитошниця мала, – похитала головою Лорі. – Стій, ми так і не вирішили – куди спершу підемо?

– Все в твоїх руках, моя темна квітко, – широко посміхнувся ельф, простягаючи їй листок. – Тицьни пальцем навмання!

* * *

Легенький вітерець дув над пустелею, розганяючи передвечірню спеку та здіймаючи вихрики червоного піску. Перше сонце вже сховалось за обрій, друге – помалу прагнуло до нього.

Гхрул обережно пробирався між барханами, наполохано озираючись навсібіч. Він вибрався сюди потайки – ніхто з племені не знав, що він покинув селище.

Взагалі, блукати пустелею після заходу першого світила не можна. А коли зайдуть обидва – то боронь духи предків лишитись поза стоянкою племені наодинці! По сміливця, що знехтував забороною, прийде Ель-Чупак-Нібрей – і тоді бідолаху ніхто більше не побачить.

Гхрул не знав, хто такий Ель-Чупак-Нібрей і, природньо, ніколи його не бачив. Та, як і решта племені, щиро боявся – адже старий шаман просто так нічого казати не буде.

Але малахітову ящірку можна вполювати лиш тоді, коли друге світило рівно наполовину сховається за обрієм. Тільки тоді вона на короткий проміжок часу покидає своє лігво. А вполювати ящірку гоблін дуже хотів.

Він правгнув стати мисливцем, коли виросте – але через його слабкість та кволість на це було мало надії. Старші лиш сміялись та кепкували з нього. Але, зловивши ящірку, якої майже ніхто й ніколи не бачив, він доведе, що гідний.

Попереду раптом спалахнуло зелене сяйво, і з нього вийшли двоє. Одягнені в дивне ганчір’я. В одного шкіра неприродньо світла, як для племен пустелі, в іншого – навпаки, занадто темна. І від обох несло страхом та небезпекою.

Гхрул злякано позадкував, об щось перечепився і гепнувся кістлявими сідницями на пісок.

* * *

– Хто твоя такий? Твоя бути Ель-Чупак-Нібрея? – писклявим голосом спитала дрібна, вухата й сірошкіра істота, що сиділа на піску перед ними.

– Мені почулось, світлячок? – прискіпливо розглядаючи іншосвітянина, замислено промовила Лорі. – Чи він справді назвав мене якоюсь “чупакаброю”. Ще й звернувся до мене в чоловічому роді… Щось мені це не подобається.

– І то правда, – стримуючи посмішку, погодився ельф. – Свинство якесь. Заберемо з собою на досліди?

– ААА! – сірий коротун підхопився і дременув пустелею, високо підстрибуючи – лиш курява знялась. – Ель-Чупак-Нібрея хотіти забрати моя! Шамана! Рятувати!

– Цікавий світ, – підсумувала ельфійка. – Але насиченість мана-поля якась аж надто низька. Нам це не підходить. Давай додому…

* * *

– ЛОРІ! – гнівний крик був першим, що зустріло їх по виході з порталу.

– Що сталось, зіронько? – здивовано спитала ельфійка, скидаючи сумку на підлогу.

– Що сталось? – Марія вийшла їм назустріч, тримаючи в руках Комочка, що здивовано озирався – мовляв, чого це шкіряні гвалт здійняли. – Ось це сталось!

Зілля, зварене темною, здається, допомогло. Кіт за кілька днів трохи схуднув і став трохи більше схожим на того стрункого підтягнутого пухнастика, яким був рік назад. От тільки на додачу він ще й… позеленів. Шерсть замість рожевого набула ніжно-салатового кольору.

– Кхх… – Ленмаріель щосили намагався не засміятися. Лорі стиснула губи в одну лінію, з усіх сил стараючись зберегти серйозний вигляд, та її видавав блиск в очах.