Візит ввічливості

Цього разу Лорі була обережнішою. І доклала всіх зусиль, аби її до останньої миті не помітили.

По-перше, з порталу вона вийшла набагато далі від кінцевої точки. Була в неї підозра, що минулого разу портал відстежили – у Зоряних Плащів цілком могло бути підходяще плетіння або артефакт.

По-друге, накинула на себе аурне маскування. Не повноцінну фальшиву ауру, якою вона користувалась під час операції в рідному світі – на такий витвір чародійського мистецтва в неї просто не було часу. Але в будь-якому разі її тепер було набагато складніше відстежити – особливо на великій відстані.

“По-третє” склалось саме собою – була ніч. Ці світлі покидьки зробили велику помилку, напавши саме вночі та ще й лишивши такий чудовий слід, як кров одного зі своїх. Спочатку, правда, Лоріанхейн побоювалась, що зореплащники можуть провести щось на кшталт ритуалу відсікання, який обірве астральну нитку між бійцем і втраченою ним кров’ю – від них такого цілком можна було б чекати. Але обійшлось: або не вміли, або просто не встигли.

А ніч – її час. Лорі майже не доводилось застосовувати модифіковану тіньову сферу (хоча вона вдавалась і до неї, заради підстраховки). Кожна тінь, кожна хмаринка на небі, що бодай на мить затуляла місячне світло, були її союзниками.

Перед виходом ельфійка прийняла пару цікавих зіллячок, що були зварені нею після останнього повернення з рідного виміру спеціально на такий випадок, як зараз. І наклала на себе плетіння з магії Крові, яке прискорювало колообіг цієї самої крові у жилах. Це все мало пришвидшити реакцію і (хоч і не набагато) спритність. Потім знову буде відкат і доведеться мучитись… але інакше не можна.

Зоряні Плащі – ворог набагато сильніший за усіх, з ким їй доводилось раніше стикатися. Інквізитори були сильні переважно числом, а поодинці – не становили небезпеки. Від її власних темних одноплемінників вона принаймні знала, чого чекати. Ці ж – були сильні і поодинці, і в команді. Сьогодні відбитись пощастило виключно тому, що ельфійські воїни не знали, що їх чекає і з ким доведеться зіткнутися.

Але й Лорі достеменно не знала, чого від них чекати.

Звісно, Ленмаріель їй дещо пояснив. В загальних рисах. Та звідки було звичайному (хай і шляхетного роду) ельфу знати про можливості спецпідрозділу, що підпорядковувався напряму королю Великого Лісу? Отож бо й воно, що нізвідки.

Але цього разу вона нівроку підготувалась. Навіть дуже.

Лівіше. Правіше. Тут перекатом. Тут проповзти. Пройти тінню, яку відкидає великий кущ. Повільно, дуже повільно створити й видовжити розріджену тіньову сферу – так, щоб тінь нібито продовжилась. Пройти нею далі.

Ось летить скельний котогриф. Дуже рідкісний нічний літаючий хижак – його Лорі зустрічала всього раз або двічі ще в ті часи, коли тільки-но потрапила до Дикого Світу й була тут одна-однісінька. Потім, пам’ятається, Лен просив її зловити одного такого для дослідів, і їй так і не вдалось знайти химерне звірятко.

Але зараз в його  тіні можна сховатись. Рухатися вона тепер може дуже швидко, не відстане.

А тепер – на скелю. З неосвітленого боку. Повільно, нечутно, припавши до каменю і розпластавшись по ньому, піднятись нагору.

Вартовий. В розшитому зірками плащі. Стоїть, притулившись до скелі. Очі контролюють все довкола на три боки, а за спиною в нього кам’яний схил… Але ось нападу згори він не чекає.

Але не поспішаймо. Спочатку почекаємо, поки ота хмаринка затулить місяць… Можна.

Стрибок, захват, удар в сонячне сплетіння – не кричи, маленький… Ноги в м’яких черевиках нечутно приземляються, і ельфійка плавно, згрупувавшись, падає набік, тягнучи ворога за собою. Кинджалом по горлу. Солодких снів.

Он ще двоє – їх вона теж помітила заздалегідь. Ці бачать один одного, непомітно не підкрадешся. Що ж… Хмаринка ще на місці.

Час завмер. Телекінез, голка, голка, голка, голка, голка. Одразу по кількох вразливих місцях та больових точках – аби не могли відбити клинками, і від больового шоку не одразу змогли закричати. А тепер – вперед, добити. Тіло немов саме зривається з місця.

* * *

Тимчасова база експедиційної групи Зоряних Плащів знаходилась у ретельно замаскованій печері, де наразі й відпочивали майже усі бійці – окрім тих, хто ніс варту ззовні.

Елтьяріену вперше за багато років було не по собі. Те, що мало стати зразковою операцією з пошуку та захоплення небезпечного злочинця державного рівня, паралельно зі збором даних про інший світ, в якийсь момент пішло зовсім не туди.

Починалось все як по маслу. Королівський друїд прискіпливо вивчив узяті на складі конфіскату живі химерологічні артефакти і на їх основі зміг виростити дещо гірші, але все ж схожі рослинні аналоги. Сам Елайрін зізнався, що ніколи б не додумався до такої концепції, не маючи перед очима реального прикладу.

Варто таки визнати – цей Ленмаріель з роду Плямистої Сови був генієм у магічній царині. Шкода, що спокусився забороненими знаннями і зайнявся мерзенною химерологією, замість спрямувати свій талант у більш благородне русло.

Ритуал, названий Просторою Алеєю – як Осіння Стежка, тільки між світами – успішно переніс групу Зоряних Плащів у потрібний вимір. Друїд рвався йти з ними або хоча б відправити когось із своїх учнів. Це ж новий світ, нові рослини! Непахане поле для дослідів! Але сотник був категорично проти. Не потрібні йому на бойовій операції ніякі розумники в мантіях.

Алея не лише переносила тих, хто пройшов нею, за заданими координатами, а й створювала точку виходу в безпечному місці. Цей момент виявився аж геть не зайвим – приблизно в милі від місця, де вони опинились, пошукові артефакти виявили потужне джерело Хаосу.