Непроханий гість - гірше… ельфа

– Я знаю, як дістатись до адаманту, – заявив Горін.

– От тобі той адамант не дає спокою, – зітхнув Ленмаріель. – Гаразд, ну і як?

– Дивись. Тоді, коли ти пробував дослідити ту туманну штуку, твій штучний організм не дійшов… Скільки ти там казав?

– П’ять лі приблизно.

– Ага. Не дійшов, значить, і розсипався. Але що як туман впливає тільки на живих істот? А неживе крізь нього може спокійно проходити.

– І як нам це перевірити? – зацікавився ельф.

– Та дуже просто. Взяти будь-що… хоча краще – артефакт чи рунну заготовку, аби достеменно перевірити моє припущення. Підійти на безпечну відстань, а потім зажбурнути туди, де ця мерзота вже починає діяти.

– Ото мені більше зайнятись нічим, – гмикнув Лен.

– Та можеш сам це не робити, відправ мене туди… цим вашим порталом-шпорталом, а далі я сам.

– Ну добре… Припустімо, не розсиплеться воно попелом. І далі що? Я поки не дуже розумію, куди ти хилиш.

– Наш геніальний вчений не розуміє, – розплився у єхидній посмішці дворф. – А далі я відправлю туди Шестерню, дам йому в клешні кайло – яке перед цим зачарую для видобутку адаманту – і він мені добуде й принесе руду.

– Голема відправиш? – недовірливо зіщулився ельф. – А він впорається?

– Ну… Він мені зараз допомагає в срібній копальні – яка тут, під горою – і потроху вчиться, – Горін з азартом в очах поглянув на друга. – То коли почнемо?

– Та чекай ти, шахтар-любитель! – розсміявся химеролог. – В мене, може, й інші справи є?

– Та які в тебе справи можуть бути!

– Ну, не знаю. Наприклад, артефакти робити для нового будинку.

– Та не втечуть твої артефакти нікуди! А це ж адамант…

– Увага. Увага. Увага, – скрипучий голос Середнього Мозку розносився будинком та неприємно бив по вухах. – Виявлено невідому присутність. Увага, виявлено…

– Ну от і закінчилась твоя гірнича авантюра, – Лен підвівся з крісла, прямуючи до кімнати управління. Дворф рушив слідом.

– Мозок, збав гучність і розповідай детально, в чому справа.

– Виявлено сліди розумної істоти у квадраті “кеназ”. Ідентифікація та точне визначення місцезнаходження неможливі через сильні астральні перешкоди…

– Нічого не зрозуміло, – скептично промовив ельф, – але дуже цікаво. Вогнику! Сонечко, ходи сюди, будь ласка…

– Та я вже чула, – відповіла Лорі, входячи до кімнати. – Показуй, де це. Я у цих твоїх квадратах досі розібратись не можу…

– Мозок, мапу, – у повітрі виникла об’ємна ілюзія, на який розмитою безформенною плямою відображався район приблизного місцезнаходження цілі. – Ось тут. Чомусь не вдається точно визначити, де саме.

– Цікавенько, – ельфійка пильно вдивилась у зображення. – Кумедненько. Або твій Мозок глючить, або хтось дуже вправно маскується. Хоча… недостатньо вправно, раз ми його все-таки помітили, – вона обернулась до виходу. – Піду погляну, хто там в хованки грається. Іноді найкраща спостережна система – це очі.

– Я з тобою, – заявив Ленмаріель.

– Ні, світленький, – Лорі категорично похитала головою. – Вибач, але цього разу – ні. Тут потрібна обережність та непомітність, а тебе за милю буде видно.

– Але… ти підеш одна…

– Не переймайся за мене так, – ельфійка, підійшовши, ніжно поцілувала його в губи. – Я мов тінь. Туди й назад.

Вже на порозі вона обернулась і промовила:

– Ну, ви ж розумієте, ріднесенькі – всі сидять удома, ніхто нікуди не виходить… Зрозуміло, чому?

– Але адамант… – з виразом невимовного страждання на обличчі простогнав Горін. Проте Лорі так на нього поглянула, що дворф одразу вдав, ніби його дуже зацікавило щось у дальньому кутку.

– Отак-то краще, – задоволено посміхнулась темна. – Все, я побігла, скоро буду. Туманчику… ти теж лишаєшся вдома.

– Йііі! – слухняно пискнув кажан, злітаючи з її плеча й прямуючи до кімнати.

Новий домашній улюбленець ельфійки підріс навдивовижу швидко – усього за пару тижнів. І виявився все-таки самцем – тож і ім’я йому Лорі дала, виходячи з цього факту.

Спочатку вона неабияк переймалась за годування та догляд – про сутінкових кажанів їй було відомо лише з книг і зовсім трохи. Так, вони були в її рідному Підземеллі, проте жили виключно у дикій природі, нікого до себе не підпускали і дослідити або, тим більше, приручити котрогось з них нікому давно вже не вдавалось.

Та все виявилось дуже просто. Кажан не потребував якогось особливого догляду – йому насамперед потрібне було місце для відпочинку, і він знайшов його під стелею у кімнаті Лорі, де вона спеціально для нього загасила всі освітлювальні артефакти. Харчуватися він міг або маною (це ельфійка виявила, помітивши, як крилатий згусток тіней зацікавлено нарізає кола навкруг зарядженого накопичувача), або будь-чим їстівним. Тож темна іноді підгодовувала його чимось з кухні, а в інший час він любив під’їдати корм з миски Комочка. Тому це не дуже подобалось, він намагався зловити й покарати нахабу, та кажан був воістину невловимим. Навіть маючи крила, кіт не міг його наздогнати.

Та все ж він був ще занадто малим, аби стати постійним супутником Лорі – за прикладом своїх пращурів, які супроводжували давніх магів іллітірі в їхніх подорожах. Тому у пустку цього разу вона вирушила сама.

* * *

Лоріанхейн вжила всіх заходів безпеки. Вийшла з порталу досить далеко від позначеної Мозком точки, рухалась до місця обережно та не забуваючи про маскування – ступаючи нечутно, вміло використовуючи тіні й кожну складку місцевості.

І все ж помітила ворога в останній момент.

Він напав згори, стрибнувши зі скелі і завдаючи смертельного (як він вважав) удару мечем у шию. Лорі встигла обернутись в останню мить, вихоплюючи скімітар і блокуючи удар довгого тонкого леза. Пірнувши під ворожий клинок, сама негайно завдала удару, а потім ще одного – ногою з розвороту у присіді. Супротивник вправно відскочив, розриваючи контакт, і темна отримала можливість роздивитись його.