Міжсвітові інтриги

Рідний світ Лоріанхейн. Печера у південних горах.

Сюди давно не ступала нога розумного. Навколо на кількадесят миль були дикі землі, що відділяли цю місцину від найближчих осередків цивілізації, підземелля темних ельфів лежали набагато західніше.

Диким звірам теж ходу сюди не було – вони не могли піднятись від узгір’їв вузенькими й нетривкими гірськими стежками. Тож вже багато років ніхто не тривожив природний спокій цього місця…

Аж по сьогоднішній день.

Зараз на кам’яній підлозі була вибита ритуальна схема – будь-хто більш-менш обізнаний впізнав би серед її елементів рунні скрипти демонологів, а також символіку одного з середніх кіл Інферно. Чорні свічки у кутах базової пентаграми горіли напрочуд рівним темно-багряним світлом – пориви вітру, що іноді залітали до печери, не тривожили полум’я.

Перед схемою стояв навколішки чоловік. Давно не голені вуса й борода, розпатлане (і явно не балуване частим миттям) темне волосся та драний одяг на диво гармонійно поєднувалися з давнім шрамом на горлі та абсолютно божевільним виразом обличчя.

Та в очах волоцюги світилась рішучість. Він чимало пережив і багато чим пожертвував, аби дізнатись про цей ритуал. І ще більше – аби знайти це безпечне та забуте всіма богами місце. Бо якщо бодай відлуння ритуалу хтось вловить у ефірі… Це прямий шлях потрапити у руки своїх колишніх братів по вірі, ну а далі – на вогнище. Яка дооля чекає спійманих на гарячому демонологів, він чудово знав – сам колись доклав до цього руку.

Розгорнувши перед собою напівзотлілий манускрипт, чоловік почав ритмічно читати закляття. Воно було написано древньою, надзвичайно складною для вимови говіркою, а деякі фрази взагалі були запозичені з мови демонів – лілім. Та заклинач не помилився в жодному звукові, впевнено дочитавши все до кінця.

Чорні свічки блимнули і запалали яскравіше. Пентаграма спалахнула примарним жовтим світлом. А потім у центрі закличного кола зіткалася з повітря напівпрозора й мерехтлива блакитна сутність.

Мінливе безформенне тіло, над яким промальовувалась голова з ріжками, довгим волоссям та обличчям, що мало напрочуд розумний та водночас глузливий вираз. Колориту додавали окуляри. Навіщо нематеріальному демону окуляри? Спитайте щось легше.

– Я прийшов, смертний, – замогильним голосом повідомив демон – та, розгледівши, хто перед ним, непідробно здивувався. – Овва! Невже сам єпископ Арнольд зробив мені честь своєю присутністю? Вітаю, Ваше Преосвященство! – він зігнувся у абсолютно ідіотському уклоні.

– Не блазнюй, нечисть, – обличчя чоловіка скривилось у лютій гримасі. – І підведись, це виглядає жахливо.

– О, що ви, я не смію! – продовжував знущатися житель Інферно.

– Я давно не єпископ, – з ненавистю промовив Арнольд. – Мене позбавили сану та виключили з Корпусу. І тобі про це чудово має бути відомо!

– О, мені відомо все, – голос демона знову став спокійним та врівноваженим. – То чого хотів, смертний? В мене обмаль часу. Не думаю, що ти викликав мене просто поговорити.

– Ні, не просто, – відповів колишній єпископ. – Ти Пауанкарту, демон астральних знань, – це було радше ствердження, ніж запитання.

– Мм… дай подумати, – знущальницьким тоном сказав демон. – Так, це я. Чи ти не знав, кого закликаєш… слуга Світла?

– Не називай мене так, – скривився чоловік. – Отже, ти маєш доступ до усіх знань… в тому числі з інших світів.

– Не до усіх, – виправив його мешканець потойбіччя, – але до багатьох. Що саме тебе цікавить?

– Я прагну помсти, – з люттю в очах промовив Арнольд, торкаючись шраму на шиї. – І мені потрібна інформація про те, як її здійснити.

– Я можу тобі допомогти, – згідно кивнув Пауанкарту. – Але чи відома тобі ціна, людино? Чи готовий ти закласти свою світлу душу… гм… не така вона вже в тебе й світла, але зійде.

– Припини знущатися, демоне! – крикнув чоловік. – Так, я згоден, будь ти проклятий!

– Я, як би, вже, – спокійно відповів інфернал. – З самого народження. Тож не треба кричати, ревний поборнику Світла – ти псуєш мій музичний слух. Бери перо, пергамент і записуй…

* * *

Рідний світ Ленмаріеля. Тренувальна база Зоряних Плащів.

Сотник Елтьяріен сидів у кріслі, уважно вивчаючи нариси з програми підготовки. Він був вдягнений трохи не за статутом – розшитий срібними зірками пурпуровий плащ висів на гачку, формений камзол та брюки були акуратно складені на табуретці поруч. Натомість він був одягнений у просту сорочку з вільним комірцем та просторі штани.

Втім, ельфу було плювати: головне – те, що безпосередньо стосується служби, а всякі “згідно-відповідно” – то для придворних задолизів. До того ж, навіть оброблена побутовими закляттями тканина від постійного носіння псується – тож одностірй варто берегти.

Горня з гарячим узваром повільно остигало на столі.

Стіни командирського намету були завішані мапами, схемами, різноманітною зброєю та спорядженням. Кілька клинків різної форми та довжини, лук – не довгий єгерський, а короткий, для боїв у місті або приміщеннях; артефакти; кілька наборів бойової алхімії.

Плакати з зображеннями та описом потенційних ворогів: темні ельфи, орки, воїни деяких людських держав.

Ззовні долинав дзвін металу та шипіння бойових заклять. Бійці ніколи не припиняли тренувань, аби щомиті підтримувати себе у формі. Носити плащ із зірками – це не про відпочинок. Тут ти забуваєш про звичайне життя та перетворюєшся на часточку добре відлагодженого організму.

Кращі з кращих. Еліта еліт. Невблаганна десниця короля. Відгострений клинок Великого Лісу. Саме вони були причиною, з якої людські правителі (та й не лише вони) давно не наважувались воювати з ельфами.

Ельф зі знаком десятника на плащі стрімким кроком увійшов до намету і кинув на стіл зв’язаний шнурком згорток пергаменту.