Маленьке темне щастя

Каркас будинку невдовзі був готовий. Та це був лише початок…

Кімнати необхідно було вмеблювати, зробити двері, вставити вікна… Повстановлювати усюди необхідне обладнання – тобто, здебільшого, артефакти.

Меблі частково були зроблені елементалями з каменю безпосередньо в процесі будівництва. Та й зайві ліжка з кріслами були в наявності – забрані ще з самого першого будинку у північних горах. Звідти ж були й деякі прилади – та сама душова система, наприклад. Правда, водяного елементаля давно відпустили, аби не жер дурно енергію, але прикликати нового – не така вже й проблема.

Дещо планувалось перенести безпосередньо з нинішньої оселі – як от ті самі стазис-артефакти зі складу. А от над рештою треба було попрацювати.

Артефактна пічка – та сама, зроблена Ленмаріелем ще на батьківщині – лишилась у “крижаному” світі разом з першим “пересувним” будинком. Рунна піч у гроті, зроблена Горіном, була частково з каменю (і, відповідно, була невід’ємною частиною кухні). Отож, потрібно було зробити нову.

Потрібні були освітлювальні артефакти. Потрібні були артефакти-обігрівачі – це в Дикому Світі клімат відносно лагідний, а як буде в іншому – хто його зна. Потрібне було обладнання для інформаційного центру (Лен ще не вирішив, чи переставляти туди Середній Мозок, чи виростити новий). Потрібна була купа усього для робочих місці та дещо – для задуманої ельфом ферми кристалів.

Горін днями не вилазив з майстерні. Судячи з безперервних забористих матюків (у тому числі досі нікому невідомих), що долинали звідти, робота кипіла.

Марія червоніла, Лорі невдоволено кривилась. Лен, посміюючись, записував.

Іноді дворф, захопившись, намагався працювати і вночі, та ельфійка, пару разів прокинувшись від шуму, якось зайшла до нього і показала склянку з проносним, виразно постукавши по ній пальцем. Після цього великого майстра попустило.

У деяких нескладних справах йому частково допомагав Шестерня. Але іноді голем десь неймовірно епічно партачив – і тоді матерні загиби ставали не трьох-, а реально десятиповерховими.

В решти четвірки теж вистачало роботи. Ленмаріель, ясна річ, працював над артефактами. Ну і ще паралельно над деякими дрібничками. Марія періодично допомагала дворфу в майстерні, а у вільний час – працювала над згаданою колись внутрішньою системою зв’язку.

Лорі готувала запас найнеобхідніших зіль, інгредієнтів та енергетичних кристалів. Також вона, як та, що найкраще зналась на рослинах, готувала оранжерею до перенесення.

Комочок бігав під ногами та усім заважав. Ящірка, до якої, на її щастя, в Лена так і не дійшли руки, сумирно сиділа у пастці. Одним словом – всім знайшлось заняття.

* * *

Обклавшись схемами, інструментами та заготовками, Ленмаріель сидів за робочим столом і щось зосереджено креслив.

– Ну що ти тут, світлячку? – Лорі підійшла до нього, поклавши руки на плечі. – Геть заморився?

– Як білка у колесі, – ельф, зітхнувши, накрив її долоні своїми. – Мені завжди подобалась моя робота, але зараз я її ненавиджу,

– То відпочив би трохи, – співчутливо промовила ельфійка, лагідно масажуючи йому плечі і з кожним рухом пропускаючи крізь пальці трохи нейтральної мани. – Останніми днями геть звідси не виходиш… Вже про свого Вогника й забув…

– Кохана, – заплющивши очі, прошепотів Лен. – Якщо ти зараз не припиниш – я про тебе точно згадаю… Не один раз. І це будуть дуже… гм… яскраві спогади.

– Мм… А я, може, того й прагну? – прошепотіла вона йому на вухо, не припиняючи ритмічно рухати долонями.

– Лорі, – він наполегливо зупинив її неслухняні пальчики, притиснувши їх своїми руками, – дай я закінчу це креслення – і тоді все. Бо потім забуду…

– Ох, ну добре, – зітхнувши, темна прибрала руки. – Я ж, взагалі, не просто так зайшла. Ні, – на її обличчі на мить з’явився шкідливий вираз, – звичайно, й просто так теж… Помучити тебе, щоб не сумував тут, – хитро посміхнулась. – Та не лише через це. Оранжерея готова до переносу. Я пересадила рослини в горщики, перенаситила грунт маною і долила добрив – доби півтори десь протягнуть…

– Чудово, – зрадів химеролог. – Шкода, що рослин з Оазису в нас так і немає…

– Я про них і забула… – Лорі ляснула себе по лобі. – Власне… в нас є трохи часу, можемо стрибнути порталом, відібрати все необхідне й повернутися.

– Впевнена, що варто ризикувати? – засумнівався ельф.

– Не можемо ж ми зовсім нікуди не виходити, – потисла плечима Лорі. – Це багато часу не займе. Та й потім, я не одна піду… Ти б, до речі, міг сходити зі мною.

– Та ні, Вогнику, – зітхнув Ленмаріель. – Я цього разу лишусь вдома.

– Впевнений? – недовірливо спитала ельфійка. – Світлячку, я тобі серйозно кажу – припиняй жити в лабораторії. Виходь звідси хоч іноді!

– Я виходитиму, серденько, – посміхнувся ельф. – І, до речі…– він активував просторову кишеню, і в руці у нього з’явився срібний артефакт з червоним кристалом. – Це той, що я тобі давав, коли ти… Ну, ходила до свого світу. У Підземелля. Ще тоді, давно… Можеш заново накласти на себе Узи і зв’язатись з ним? Так я знатиму, що в тебе там усе добре.

– Ти так переймаєшся за мене, – нахилившись, Лорі ніжно поцілувала його у скроню. – Гаразд, світленький, я все зроблю.

* * *

– Ну що, хто хоче прогулятись в Оазис і назад? – бадьоро запитала Лоріанхейн.

Абсолютно задовбаний Горін, що напівсидів-напівлежав у кріслі, зацікавлено поглянув на неї.

– У мене в майстерні ще справ до демона… Але треба відволіктись трохи. Та й може свого дружбана Брек-Тара наостанок побачу…

– Ми йдемо не до тубільців, – попередила ельфійка.

– Та все одно. А раптом? Всяке трапляється.