Камінь та залізо

І нехай літа тепер несуться –

Нам не страшно, нам робить своє…

Бо тепер ти маєш плоскогубці.

Бо тепер вони у тебе є.

__________________________________

– Шириною ось звідси, – Ленмаріель запустив до стіни печери світляк, – ось сюди, – запустив другий. – Висота буде ось така, – запустив третій.

– Вухатий, з тобою все нормально? – обережно спитав Горін. – Ти що за хороми зібрався будувати?

– Я розрахував розміри так, аби вистачило на всі основні та допоміжні приміщення, – задоволено посміхнувся ельф. – І ще щоб лишилось трохи на перспективу. Модульна конструкція, друже! Знайоме тобі таке поняття?

– Мені знайоме поняття “у вухатого не всі вдома”, – єхидно відповів дворф. – А оте, що ти щойно сказав – то мабуть знову якесь дурне аристократське словечко, якого я не знаю. А втім… Мені-то що? Хочеш так – роби так. Якщо впевнений, що воно потім в отой ваш портал-шпортал влізе.

– Влізе, не переймайся.

– Ну от і добре. А внутрішнє планування?

– Ось, – на долоні Лена засяяла об’ємна ілюзія з контурами кімнат та позначками – яка для чого призначена.

– Гм… Ну щось таке собі. Я б переробив…

– Ніхто нічого не перероблюватиме! – категорично заявив химеролог. – Я вже показував Лорі та Марії, їм подобається.

– Тааак. А чому мене з вами в той момент не було?

– Бо ти сидів та колупався зі своїми залізяками. Ми тебе кликали, але… “В мене свої справи є, вухаті, дайте попрацювати спокійно”. Не знаєш часом, хто це казав?

– Ясно все з вами, – пробурчав Горін. – Тоді поясни мені, чому моя майстерня…

– … окремо? – продовжив ельф. – Бо мене твій вічний стукіт-грюкіт вже дістав. І не лише мене, ще, як мінімум, Лорі.

– Ой які ми ніііжні, – дворф намагався говорити писклявим сюсюкаючим тоном, проте виходило так собі.

– Не роби так більше, Горіне, – жахнувся Лен. – Це реально страшно. Слухай, яка тобі різниця? Твоя кімната буде поруч з майстернею, завжди ж так було, і тебе влаштовувало.

– Це мене якраз влаштовує. А от те, що на склад треба буде ходити чортзна кудою – не дуже!

– О, Еру… Гаразд, я перероблю схему і зроблю тобі окремий вихід вниз. Ось тут. Годиться?

– Нууу… – Горін кілька секунд невпевнено розглядав ілюзію, потім махнув рукою. – А, гірський дух із ним, хай буде. А ось це от, унизу – це що?

– Це, – з посмішкою відповів Ленмаріель, – гараж для байка. Може, з часом там ще щось буде… Коротше, якщо з планом ми вирішили – треба готувати ритуал. Комбінований, як ми робили тоді, у твоєму світі. Але цього разу – розширений, на п’ять вузлів. Уся наша четвірка, в п’яту точку поставимо накопичувач. Зараз підемо, сядемо і все прорахуємо…

– Знов ота твоя математика-шматематика, – скривився дворф.

– Математика – королева наук! – ельф повчально здійняв палець.

– Добре, що я не живу в тому королівстві, – гмикнув Горін. – Слухай, а чому мала не може дати задачу Мозку, щоб він усе порахував?

– А як же твій мозок? – з виразом щирого здивування на обличчі промовив Лен. – Він же тоді атрофується! Ну… – він оцінююче поглянув на друга. – Принаймні те, що від нього лишилось.

– А не боїшся, вухатий? – дворф кровожерливо всміхнувся. – Ми тут самі. Якщо я тобі зараз по мармизі впишу – ніхто мене не зупинить.

– Можеш спробувати, – флегматично промовив химеролог, клацаючи пальцями. Довкола нього одразу ж здійнявся прозорий, сяючий зеленим щит.

– А без магії-шмагії слабо?

– А без молота й кулаків слабо?

– Як же без кулаків морду бити? – здивувався Горін. – Ні, можна головою з розбігу, звичайно. Але тоді, боюсь, твоя темна образиться – бо некроманта серед нас, як би, немає…

– Гаразд, – ельф підняв руки в заспокійливому жесті. – Проїхали. Я більше не згадуватиму твій мозок.

– Що, серйозно? – не повірив Горін.

– Серйозніше не буває. В нас часу не так багато. Ходімо, друже… Граніт науки сам себе не перегризе!

– Слухай, давай так. Я тобі дам все, що від мене вимагається – а потім йду працювати далі над големом. Гаразд?

– Ой, не знаю, чи так вийде, не знаю…

* * *

Зазвичай Лоріанхейн не бачила снів. Але цього разу…

По горі щось невпинно гупало, і ельфійці здавалось, що стеля от-от впаде їй на голову. Звуки були гучними, лункими і пробирали до кісток.

Вона розплющила очі. Голова розколювалась, а гупання нікуди не поділось.

– Ллос тебе забери! – Лорі зі стогоном притисла руки до скронь. – Горін! Я тобі точно колись отрути в їжу підсиплю…

– Вогнику? – Ленмаріель, сонно потираючи очі, припіднявся на ліктях. – Що трапилось? Тобі зле?

– Та вже точно не добре, – ельфійка зарилась лицем у подушку. – Коханий, не хочу тебе турбувати, але… Піди до мене в лабораторію, знайди там знеболююче зілля. Воно бузкового кольору, на флаконі руна… а, ти ж не знаєш наших рун… у вигляді двох переплетених п’ятикутників. Принеси мені. Я від головного болю зараз з глузду зійду…

* * *

Коли Лорі, привівши себе до ладу, вмившись та випивши ранкову дозу тоніка, вийшла до вітальні, решта вже зібрались там.

– Ну, смертничку, – склавши руки на грудях, вона пильно подивилась на Горіна, – зараз ти мені детально поясниш, чому я через тебе не виспалась. Знову!

– Менше дрихнути треба, темна, – анітрохи не знітився той, – і більше працювати. Правда, це чесні дворфи так можуть, а от всякі вухаті…

– Горіне, любчику… – проникливо мовила ельфійка. – Пам’ятаєш, я на тобі обіцяла модифіковане закляття німоти випробувати? А ще – в їжу дещо цікаве додати. Що потім подарує тобі ну просто незабутні відчуття. Так от, зараз я як ніколи налаштована зробити і перше, і друге!