Срібло та підземелля

– Які вони милі, – глузливо зауважила Лоріанхейн, вивчаючи картинку, яку показував Середній Мозок.

Щойно живий датчик був готовий, Ленмаріель скинув його в прірву, якою закінчувався тупиковий тунель, і одразу повернувся порталом до кімнати керування. Тепер вони втрьох – він, Лорі та Марія – споглядали на об’ємній ілюзії картинку, яку передавав спостережний артефакт.

Горін був відсутній – він будував кімнату під ритуальний покій по сусідству з оранжереєю. Судячи з стукоту кайла та відбірних матюків, що долинали знизу, робота була в самому розпалі.

– Так, вони просто гарнюні, – погодився Лен. – Добре, що ми одразу не полізли туди самі.

Ілюзія відображала зграю худих, обтягнутих блідою шкірою створінь на довгих ногах з вивернутими назад колінами та чотирма верхніми кінцівками, кожна з яких була увінчана набором дебелих пазурів. Довгаста голова не мала очей, вух, носа або інших тактильних органів – більшу її частину займала паща з кількома рядами неймовірно гострих зубів.

Невідомі тварюки пересувались з неабиякою швидкістю, лазили по стінах, іноді – влаштовували бійки між собою.

– Я навіть не здивована, – Марія з цікавістю роздивлялась зображення. – Якщо тут на поверхні самі хижаки, то чого б у підземеллі не жити якимось страхопудиськам. Ну що? Спустимось і надеремо їм кістляві зади? Я б якраз свій клинок випробувала.

– Чекай, велика войовнице, – посміхнувся Лен. – Ми ж в прірву просто так не спустимось. Літати з нас ніхто не вміє, для порталу – завелика відстань, як для підземелля, а стрибати з такої висоти… Ну, ти розумієш.

В цей момент зображення одного з підземних хижаків різко збільшилось, відкрилась зубата пащека – і картинка зникла.

– Зв’язок втрачено, – беземоційним голосом доповів Мозок.

– Вони з’їли датчик, – флегматично промовив ельф. – І захисний фермент не допоміг. Мабуть, вони не відчувають запахів…

– Можливо, не лише запахів, – припустила Марія. – Раз ні очей, ні вух нема. Цікаво, як вони в просторі орієнтуються? Навіть кажанам для цього потрібні вуха… То що робитимемо?

– Взагалі для нас не проблема перебити їх, – замислився Ленмаріель. – Навіть я один впорався б – пара Вогняних Штормів, і цих зубастиків не стало б. Навряд чи в них висока опірність до магії. Але нам все одно треба шукати прохід униз, або самим його робити, тому… Мозок, покажи схему гори з результатами сканування, – у повітрі виникла нова ілюзія, на якій червоною цяткою відображалось родовище срібла. – Можна пробити пологий тунель напряму до жили. А основний прохід потім замурувати – один нижчий елементаль Землі мав би впоратись. І не доведеться ні з ким битися… Бо ще невідомо, наскільки далеко тягнеться це підземелля і скільки їх там. Постійно відбиватись від цих чучундриків я б не дуже хотів. Можна було б взагалі порталом пересуватись – але в мене не вистачить місячного срібла ще на один маяк. А звичайне спочатку треба добути, а потім воно ще потребуватиме довгої обробки… А без маяка – тут завелика відстань, щоб телепортуватись у замкненому просторі.

– Горін буде незадоволений, – хихикнула дівчинка. – Йому знов не вдасться нікому натовкти пику.

– Взагалі-то я б зараз теж не відмовилась комусь влаштувати добрячу прочуханку, – зауважила Лорі.

– Що, настільки неприємні відчуття, Вогнику? – співчутливо запитав Лен.

Тепер ельфійка щодня просиджувала як мінімум годину в Колі Порядку, аби позбутись надлишкових хаотичних еманацій в аурі. Схема була накреслена на підлозі в її ж кімнаті – так вирішили зробити, позаяк вона по факту там вже не жила, щоб не займати місце в інших приміщеннях.

– Неприємні – це не те слово, – скривилась темна. – Щоразу, як я звідти виходжу, в мене виникає стійке бажання когось довго й вишукано катувати. Але я розумію, що це потрібно… Тож вже потерплю якось. І те, що нам необов’язково йти й нищити цих зубатих страховисьок –  теж, – на її обличчі з’явилась лукава посмішка. – Але невже ти не плануєш хоча б одного з них зловити для своїх дослідів?

– Планую, – посміхнувся у відповідь ельф. – Але це ми можемо зробити згодом. Треба придумати, як спуститися вниз, і щоб вони потім не піднялись за нами слідом. Бачити цих милих звіряток у верхніх тунелях я не хочу.

– Мені от що цікаво, – Марія замислено почухала потилицю. – Раз вже за Порядок зайшла мова. От у вас двох – схильність до двох протилежних стихій. Навіть першостихій – з того, що я знаю про магію. Як ви одне на одного не впливаєте?

– Гарне питання, – відповів Лен. – Наповненість аури і мана певної стихії у вільному вигляді – це різні речі, мала. Аура не може завдати шкоди іншій істоті, яке б забарвлення вона не мала. Тому я поруч з Лорі не відчуваю жодного дискомфорту, як і вона – зі мною… – на обличчі ельфа з’явився замріяний вираз. – І це добре.

– Дискомфорт тут відчуваю лише я, – у дверях з’явився Горін – весь в пилюці, одяг брудний, кайло на плечі. – Твоя кімната для ритуальних збочень готова, вухатий. Бите каміння сам повикидаєш. Я – в душ, а потім до себе. В мене, крім ваших забаганок, ще й своя робота є, – не чекаючи відповіді, він розвернувся і зник.

– Світ був би нудним без його вічного бурчання, – саркастично промовив Ленмаріель. – Що ж, піду я… попрацюю. Леді не бажають трохи допомогти мені телекінезом?

– Звісно, світленький! – надміру ніжно відповіла ельфійка. – Куди ж ти без мене? Ходімо!

* * *

– Ну, от і все, – ельф з задоволенням оглянув вже очищену кімнату. – Тепер робота з ритуалами неабияк полегшиться.

– То що, тепер можемо викликати елемів і розчищати простір під будівництво? – поцікавилась Марія.

– Можливо, нічого розчищати і не доведеться, – пробурмотів Лен, сплітаючи заклинання. – А ну ж бо, астральне бачення… Ну, як я і думав, мої милі леді. Просто під нами – велика порожнина.