Хто винен і що робити

– Отож, ріднесенькі… – почала Лоріанхейн, відставивши убік келих з тоніком.

– Що, навіть я “ріднесенький”? – єхидно спитав Горін, встигаючи одночасно навертати м’ясо з тарілки. І, час від часу, наповнювати стопку. Ага, він таки випросив у ельфа змінити налаштування склодувного артефакту і зробити йому нормальний, як він казав, посуд.

– Навіть ти, дворфику, – глузливо-поблажливим тоном відповіла ельфійка. – Коли б ще не квасив майже щовечора, ціни б тобі не було.

– Е, ні, – дворф заперечуюче мотнув головою. – Досить в цьому домі і двох хворих-непитущих. Ну, тобто тебе з вухатим. Дрібну не рахую – маю надію, вона ще виросте і порозумнішає.

– Я не “дрібна”! – Марія гнівно стукнула вилкою по тарілці. – Мені чотирнадцять, містере Метр-на-Табуретці! Може, тобі задля прочищення мізків з ноги по макітрі прописати? То я вже можу…

– Бачиш, темна, що ти з нею зробила? – докірливо промовив дворф. – Золоте ж було дитя! А тепер… Звідки ця… як там… немудрована агресія?

– Немотивована, капітане Дурко, – посміхнувся Ленмаріель.

– Вам слова не давали, старший помічнику Шланг…

– Так, годі! – Лорі злегка ляснула долонями по столу. – Знов ви починаєте… Цього разу ще й утрьох. Маріє, тобі не соромно?

– То хай він перестане здіймати мене на кпини!

– То ж він не перестане, – чародійка глибоко зітхнула. – Радше Інферно замерзне, ніж в Горіна зміниться характер. Та я не про те!

Вона знову взяла келих, відпила ковток еліксиру й продовжила.

– Сьогодні хтось намагався відкрити портал. У другій якірній точці… Ну, це там, де куди колись прибув Лен, а потім там же зі стихійного переходу з’явилась Марія. Портал не відкрився – позаяк я там давно вже всі найближчі точки виходу обробила Хаосом. Та це змушує згадати, що ми тут, взагалі-то, не у безпеці – вороги знають про цей світ і можуть повернутися щомиті.

– Ти ж не знаєш напевно, чи це вороги, – зауважив Горін. – І навіть якщо вони – портал же не відкрився, значить, все гаразд.

– Навіть якщо й не вони, це справи особливо не міняє. І не забувай, що портал, за великого бажання, можна відкрити в будь-яку точку. Та й якірних точок по світу багато, наші три – не єдині…

– То й що – не здавався дворф. – З того часу, як ми зустрілись з інквізиторськими мордами, ніхто сюди більше не потикався. А минуло, нагадаю, не один і не два місяці!

– Так, – погодилась Лорі, відкинувшись на спинку стільця, – часу минуло багато. Я підозрюю, що інквізиторам якийсь час було не до нас, – вона не втрималась від задоволеної посмішки, – бо шороху під час мого останнього візиту в рідний світ я навела знатного. А мої одноплемінники, радше за все, вирішили до пори до часу не ризикувати… Але ні єпископ Арнольд, ні Велика Мати (особливо вона!) просто так не відмовляться від своїх планів. Це лише питання часу, коли непрохані гості знову завітають до нас.

– То нехай завітають, – Горін знизав плечима. – Вломимо їм тягла добрячого, та й по всьому. Темним же тоді вломили.

– Ага, – саркастично відповіла ельфійка. – Пам’ятаю. Тоді ми з Леном мало не загинули, а Марія на кілька днів злягла з виснаженням.

– То було тоді! – сердито вигукнув дворф, підводячись зі стільця і спираючись обома руками на стіл. – Хто нам заважає цього разу підготуватися? Я не розумію. Ви ж з вухатим – круті чаклуни. Мала за останній час вже купу всього вивчила. Про мене і взагалі годі казати…

– Я тебе розумію, Горіне, – м’яко відповіла Лоріанхейн. – Але зрозумій і ти мене…

Вона підвелась з-за столу, відсунула стілець вбік.

– Так, ми можемо захищатись. Ти можеш зібрати бойового голема, Лен – створити за допомогою химерології якісь бойові організми, Марія – придумати нову зброю, а я – вибухове або отруйне зілля. Але! Нас усього четверо, а ворогам вже відомі, бодай частково, наші можливості. Наступного разу сюди може припхатись цілий загін з магічною підтримкою, а то й не один. Або диверсійна група з нашого Дому – а їм, крім мене, ніхто з вас протистояти не зможе. Але головне – навіть не це…

Ельфійка перевела подих.

– Головне – те, що ми не можемо весь час жити в очікуванні нападу. Ми не можемо ходити й озиратися щоразу, як виходитимемо на поверхню. Особисто мені таке життя не до вподоби.

– Ясно все з тобою, – пробурчав дворф. – Хто б міг подумати, що з усіх нас темна найбільше буде за те, щоб рятуватися замість спробувати дати ворогу по пиці.

– Я може й темна, – зауважила Лорі, – та це не означає, що я не вмію радіти деяким простим речам і цінувати їх. І останнім часом я особливо навчилась їх цінувати. Жити у спокої, працювати над новими зіллями… Проводити час із тим, хто дорогий мені, – вона тепло поглянула на Ленмаріеля, який при цих словах злегка почервонів.

– Я з тобою згоден, Вогнику, – відповів ельф. – Як бине шкода було покидати Дикий Світ – та варто тверезо оцінювати наші можливості.

– Каблук, – буркнув Горін, але ледь чутно, щоб ніхто не чув.

– Я теж згодна з Лорі, – тихо промовила Марія. – Як би мені не хотілось натовкти пики інквізиторам за все, що вони зі мною зробили – але краще не перетинатися з ними взагалі.

– Все з вами усіма зрозуміло, – підсумував дворф. – Трясця! Знову збирати лахи і валити кудись… В мене тільки-но робота налагодилась.

– Заспокойся, Горіне, – посміхнулась ельфійка. – Ніхто прямо зараз нікуди не збирається. Все одно жоден з відомих нам світів не підходить – там або відсутня магія, або ні разу не безпечніше, ніж тут. Тож треба шукати нові варіанти… – вона уважно поглянула на Ленмаріеля. – Ти ж зможеш цим зайнятись, світлячку? Визначення координат – особливо світу, де ми ніколи не були – це точно по твоїй частині.

– Треба час, але немає нічого неможливого, – знизав плечима ельф. – Та я тут ось про що подумав… Чому б нам все-таки не спробувати реалізувати ідею з будинком? Мандрівним, я маю на увазі. Який телепортується. Минулого  разу в нас вийшло…