Передхаотична метушня

Дзинь. Дзинь. Дзинь.

– О, Еру Всемогутній, – Ленмаріель розтулив повіки. – Чого він там гупає з самого рання?

Лорі спала. Посунувши ельфа до стіни і зайнявши більшу частину ліжка, розкинулась у максимально вільній позі, лежачи на правій руці, якою він обіймав її, ще й обхопивши ту руку обома своїми. Груди розмірено здіймались, обличчя було максимально розслабленим – сон у ельфійки був глибоким.

Глибоким, проте чутливим. Щойно Лен спробував обережно вивільнити вже добряче затерплу руку – Лорі прокинулась.

– Світлячку… – прошепотіла вона сонним голосом, привідкривши очі. – Тобі чого не спиться в таку рань?

– Та я б спав, – схилившись до неї, довірливим тоном промовив химеролог, – але хтось тут так миленько похропує…

– Гей! – темна стрімким рухом прийняла сидяче положення. Сну в неї не було вже ні в одному оці. – Ельфи не хроплять! Ти, до речі, сам це казав. Неодноразово.

– Світлі – не хроплять, – максимально серйозним голосом відповів Лен. – А от щодо темних – не впевнений! Тут потрібні… гм… більш ретельні дослідження.

– Ото дурне! – ельфійка злегка стукнула його кулачком в груди. – Темні теж не хроплять. Це я тобі можу сказати без всяких досліджень.

– Вогнику, я ж жартую! – Ленмаріель таки не втримав серйозне обличчя і розплився у широкій посмішці. – Я прокинувся, бо Горін розвів тарарам з самого ранку. Треба подумати про звукоізоляцію в його майстерні. Втім… – він поглянув за вікно, де сонячне проміння вже вільно проникало до гроту. – Вже не такий і ранок.

– Гаразд, – Лорі смачно, до хрускоту в суглобах потягнулась. – Треба вставати і йти дивитись, що там робиться, – і, всупереч своїм словам, відкинулась назад на подушку. – Лен, подай склянку з тоніком, будь ласка. Вона десь у тумбочці. Треба прокинутись остаточно…

– Гаразд, – ельф вибрався з ліжка. – Стривай, у МОЇЙ тумбочці? Твій тонік?

– Ага, – невинно посміхнулась темна. – А що не так, світленький?

– Все так, сонце, – запевнив її Лен. – Пий свій тонік… А я під приведу себе до ладу.

* * *

– Ну, ось, – Горін виклав на стіл у вітальні невеликий шкіряний згорток. А поруч з ним – поклав перев’язаний шнурком мішечок.

– Це що? – запитав Ленмаріель.

– Це меч, – відповіла Лорі, виходячи з душу та кутаючись у халат.

Халати були ідеєю Марії, яка це бачила у рідному світі. Не наживо, звісно – не в тих умовах зростала – але бачила в голофільмі про життя людей з центральних районів. Лоріанхейн ідею оцінила, після кількох невдалих спроб їй вдалось випрясти підходящу тканину, ну а далі – справа техніки.

Горін уже звично почав бурчати, зауваживши, що “вухаті геть перетворилися на клятих сибаритів”. На це Ленмаріель відреагував щирою радістю з приводу того, що словниковий запас дворфа не такий бідний, як може здатись на перший погляд. Опісля був традиційно посланий у пішу еротичну прогулянку, традиційно запитав дорогу і був посланий ще раз – вже більш вишуканим та заплутаним маршрутом.

Втім, халатом майстер теж користувався. Іноді забуваючи нормально зав’язати його (а може не забуваючи, а навмисно) і демонструючи решті потужні волохаті груди.

– Ще один меч? – трохи здивовано перепитав Лен. – Вам що, своїх мало?

– Мені – цілком достатньо, – запевнила ельфійка. – Це клинок для Марії, вже не навчальний, а справжній. Я провела з нею серію тренувальних поєдинків, оцінила її поточний рівень – і малій час переходити до занять з нормальною зброєю… І з нормальною магією, а не світловими кульками. Заодно навчиться працювати з зачаруваннями – сама вона їх поки наносити не зможе, але на моєму прикладі зрозуміє, що, як та у якому порядку робити. А позаяк наша ніжна квіточка весь час боїться мене поранити…

– Годі зі мною сюсюкатись, – процідила Марія, що сиділа у кріслі з чашкою узвару. Комочок сидів на підлозі, притулившись до її ніг. – І нічого я не боюсь!

– Ти ж сама казала, що не хочеш мені нашкодити? – здивувалась Лорі. – Як би там не було – доведеться тобі, світлячку, знову зайнятися вирощуванням тренувальних манекенів.

– Не було печалі, – скривився ельф. Якщо в малої буде такий самий стиль бою, як у темної – а він буде саме таким – то манекени довго не житимуть, і їх доведеться регулярно замінювати новими. – Може, краще якусь ілюзію, яка реагуватиме не удари?

– Ну, якщо ти створиш таку ілюзію, яка реагуватиме на удари, – посміхнулась ельфійка, – і завдаватиме їх сама… Хоч скільки-небудь відчутних.

– До архімага я все ж таки трішечки не дотягую, – ірончіно відповів Ленмаріель. – Ось на стілечки, як ти любиш казати. Гаразд, дівчата… Будуть вам манекени. Подумаю над тим, як зробити їх живучішими – шкіру зміцнити абощо… Бо в мене й інші справи є, ніж постійно нових болванчиків для тренування клепати.

– Це ж які в тебе можуть бути справи, цікаво? – скорчив зацікавлену пику Горін. – Окрім усяких збочень та ваших нічних… гм…

– Нічних – чого? – Лоріанхейн поправила халат і вичікувально склала руки на грудях. – Давай, скажи, дворфику, мені дуже цікаво.

– Ти чудово знаєш, про що я, – дворф не став розвивати конфлікт.

– Спати вночі треба, а не підслуховувати!

– А хто сказав, що я підслуховую? – вишкірився Горін. – З вами й так все ясно. Коротше!

Він акуратно розклав згорток на столі.

– Дивись, мала. Оце клинок, на руків’ї зміцнюючі руни. Це – набір для догляду, гострильний камінь, змазка і все таке. Як користуватися – темна тобі потім сама покаже. Бери – перевіряй.

Марія відставила чашку, підійшла до столу. Взявши скімітар у руку, кілька разів змахнула ним на пробу, крутнула пару фінтів…

– Дякую, Горіне. Він чудовий.

– Ну ще б пак! – обличчя дворфа розпливлось у задоволеній посмішці. – Хто ж робив. Тепер я, нарешті, може повернутись до своїх справ – які в мене дійсно є, на відміну від всяких вухатих. А то Горін те, Горін се… Горін, подай, Горін, принеси! І ніхто навіть не спитає, як у Горіна справи, як він почувається…