Люди гинуть за метал… Хоча, не люди, та й не гинуть

– Нащо ти нас зібрав, вухатий? – Горін важко опустився в крісло. – Розповісти про якесь нове своє химерозбочення?

– Ти не чув повідомлення Мозку? – здивувався Ленмаріель.

– Я, як би, в майстерні працював, – єхидно зауважив дворф. – Мені було трішки не до того, що там ця твоя тварюка волає. Навіть якщо волає вона дуже гучно!

– Добре, – відповів ельф, стараючись зберігати серйозний вираз обличчя. – Отже, метал, який знайшов Мозок, тобі не потрібен. Можеш йти далі працювати… Хоча цікаво, з чим ти там працюєш, якщо металу немає?

– З чим треба! – сердито відповів майстер. – Ти щось казав про метал? Давай, розповідай усе, не тягни.

– О, тепер тобі стало цікаво! – Лен розтягнув губи в задоволеній посмішці. – Гаразд.

Він простягнув у перед ліву долоню, і над нею з’явилась ілюзія з позначками.

– По-перше – родовище заліза. Відносно недалеко від нас, і там же поруч є поклади сірки… Є, правда, один нюанс – знаходиться це все в печерах просто у підніжжі одного з вулканів. А вони тут, як вам відомо, усі діючі.

– Дуже мило, – посміхнулась Лорі.

– По-друге, – не звертаючи уваги, продовжив химеролог, – ще одна залізна жила і одна мідна. І, можливо, ще щось, але датчики далі не дістають. На півночі… За тією гірською грядою, де був наш перший будинок, є, виявляється, ще одна.

– Твій тон, – весело промовила Марія, – просто-таки натякає, що і тут є своє “але”.

– Від тебе ніц не приховаєш, мала, – погодився ельф. – Так, є нюансик… Маленький такий. Датчики засікли там ауру великого створіння… Дуже схоже на одного милого дракончика, який колись жив у цій місцевості. Ну, поки ми сюди не прийшли.

– Все цікавіше й цікавіше, – захоплено вимовила ельфійка. – Продовжуй, світлячку.

– Наступним номером в нас іде родовище адаманту…

– Адамант?! – Горін аж підхопився з крісла.

– … але він десь у тій туманній завісі на заході.

– Ну то й добре, – закивав головою дворф. – Заодно й подивимось, що там в тому тумані. Ми ж ту місцевість і не досліджували до пуття!

– Я, взагалі-то, колись пробував, – не погодився ельф.

– Коли? Ми в той бік ніколи не ходили.

– Так я й не ходив. Якось в рамках одного з експериментів я виростив організм… Доволі тупенький, але команду “біжи туди і оминай перешкоди” він розумів. Ну, я причепив до нього датчик – такий самий, як стоять у нас ззовні – і відправив на захід, а сам стежив за ним через Великий Мозок.

Він витримав кількасекундну паузу.

– І що? – не витримала Марія.

– А нічого. Не добігши кілька лі до тієї сірої штуки, моє створіння розсипалось на попіл. Разом із датчиком. Я не відчув ніякого магічного впливу, ніяких стихійних еманацій – взагалі нічого. Він просто загинув. Місцеві тварини, до речі, до завіси теж не наближаються.

– Ясно, – підсумувала Лоріанхейн. – Отже, туди ми точно не підемо.

– Але адамант… – простогнав дворф.

– Мертвим ти його не видобудеш, гномику.

– Я дворф! – Горін скорчив сердиту мармизу. – Вмієте ж ви, вухаті… як ти там казала, мала?

– Кайф наламати, – послужливо підказала Марія.

– Ага, саме ось це.

– І на завершення, – продовжив Ленмаріель, – просто у нашій горі, майже у нас під ногами, є родовище срібла. Не місячного – звичайного… але є. Як його раніше система не помітила, не розумію.

– Гм… – Лорі засимлено підтисла губи. – Під нами є ще печери?

– Так, Вогнику. Пам’ятаєш, ти колись розвідувала відгалуження від тунелю, який веде до нас у грот… ну тобто вів, доки ми його не завалили… і там в кінці був спуск у прірву?

– Так, пригадую, – кивнула ельфійка. – Щось мені не хочеться в ті підземелля лізти. Чує моє серденько – знайдемо ми там нові пригоди на свої… гм… п’яті точки.

– Правильно кажеш, темна! – дворф енергійно закивав головою. – Нафіг вам те срібло? Краще адамант.

– Горіне, заспокойся, – ельф не зміг стримати посмішку. – Вогнику, ми туди поки що й не поліземо. Спочатку спустимо датчик – побачимо, що там унизу взагалі робиться. Та й нам все одно, крім срібла, треба як мінімум залізо, тому треба вирішувати, що робити з рештою.

– А що тут думати? – знову встряв Горін. – Потрібно все!

– Жадібність до добра не доводить, гно… дворфику, – зауважила Лорі.

– Ти диви, запам’ятала! – вишкірився майстер. – Ну гаразд. Раз адамант нам недоступний… О, Великий Майстре, за що!

– Горіне, вгамуйся, – м’яко попросив Ленмаріель. – Впевнений, ми згодом знайдемо ще. Не думаю, що існує всього одна жила на весь Дикий Світ.

– Гаразд. Я сильний, я зможу… Не думати про адамант… Не думати про все, що з нього можна зробити…

– А поки наш кремезний друг тренує силу волі, – весело продовжив Лен, – нам лишилося зробити один простий вибір. Вулкан чи дракон? Або і те, і інше.

– Що те, що те виглядає не дуже… – замислилась ельфійка. – Але від впливу вулкана ми якось зможемо захиститись. До ящірки я б не лізла – принаймні поки що.

– Ми, так-то, одну вже колись завалили, – скромно зауважив ельф.

– О, так, пам’ятаю, – Лорі з серйозним виглядом закивала головою. – І потім я кілька днів лежала пластом через магічне виснаження, а дехто в цей час стрибав на одній нозі.

– Треба було тоді дерев’яну ногу тобі прибамбулити, – вставив свої п’ять мідяків Горін, що вже більш-менш прийшов до тями. – Тоді старший помічник Кіготь виглядав би набагато епічніше.

– Капітан Вогняна Борода виглядав би з нею не менш епічно! – не лишився в боргу Лен. – Давай тобі відріжемо ногу, а зробимо натомість дерев’яну? Хоча, скоріше, з металу… З деревом в цьому світі так собі. Ти її розмалюєш рунами, як ти любиш… А в мене нарешті буде можливість дослідити шматочок справжнього дворфа.

– Надзвичайно спокуслива пропозиція, старший помічник Дурко, – токсично відповів дворф, – та, на превеликий жаль, змушений відмовитися!

– Ай-ай, капітане! – жартівливо відсалютував Ленмаріель. – Вогнику, ми з тих пір стали сильнішими. Та й ніхто не змушує вбивати дракона – можна пробратися повз нього в печеру, а потім встановити там портальний маяк. Я зможу зробити ще один чи два, поки в нас є запаси місячного срібла.