Танці з шаблями

– Ось, темна, – Горін поклав на стіл тканинний згорток і акуратно розкрив його. – Тримай.

На розкладеному шматку тканини лежали два клинка. Один – точна копія скімітара Лорі. З тією лиш різницею, що на цьому не було ніяких зачарувань, і лезо в нього було затуплене. Інший – такий самий скімітар, але трохи менший і коротший. Теж з тупим лезом.

– Чудово! – ельфійка по черзі узяла в руки обидва мечі, змахнула кожним кілька разів на пробу, перевіряючи баланс. – Нарешті я навчу Марію вправлятися з нормальною зброєю.

– Нормальна зброя – це мій молот, – скривився дворф. – А не оці от ваші танці-шманці.

– Ну, не всі ж такі книжкові шафи, як дехто, – Лоріанхейн знизала плечима.

– Ага. Вони маленькі книжкові полички, – токсично промовив Горін. – Якщо в тебе все – то давай, бери залізяки та йди. В мене ще своя робота є.

– Це ж яка? – з непідробною цікавістю спитала Лорі.

– А от не скажу! І ще одне…

– Що?

– Залізо тю-тю, темненька! На оці твої зубочистки пішли останні запаси. Тож поки твій коханець не знайде хоча б одну нову рудну жилу – про метал можете забути.

– От не міг ти наостанок якоїсь гидоти не сказати, – зітхнула ельфійка. – Ніякий він не “коханець”.

– Та ну, не розповідай. Чи ти гадаєш, якщо я дворф – то вже й слуху геть не маю? А я все чую…

– І що ж ти там міг чути? – Лорі зацікавлено здійняла брови. –  Ти вночі хропеш, як ціле плем’я орків.

– Гей, оце зараз образливо було! До того ж, орки не хроплять.

– Ти звідки знаєш?

– Доводилось мати справу. Темна, йди вже, заради Великого Майстра! Я дійсно зайнятий.

* * *

– Випад. Блок. Ногу вперед! Розворот! Не втрачай рівновагу!

Лорі та Марія стояли посеред кімнати-полігону – там, де було достатньо вільного від манекенів та мішеней місця. Ельфійка послідовно відтворювала рухи тренувального комплексу, озвучуючи їх. Мала повторювала за нею… Ну, принаймні намагалася.

– Щось мені важкувато, – зізналась вона.

– Ти давно не займалась, зіронько. А тут ще й нова зброя…

– Вона якась тяжка й незручна, – поскаржилась Марія.

– Вона ідеально збалансована під тебе й твої можливості, Горін старався, як міг, – Лорі зупинилась, опустивши клинок. Підійшла до дівчинки, поклала їй руку на плече. – Сонце, хіба колись було легко? Ти ж сама цього хотіла. Навчишся битись мечем, потім я покажу тобі, як комбінувати це з магією або з твоїм браслетом – і це дасть тобі масу нових можливостей.

– Та розумію… Але я не впевнена, що в мене вийде. З ножем або просто врукопашну було набагато легше.

– Бо там потрібно було менше зусиль, – посміхнулась ельфійка. – Все в тебе вийде, мала. Я теж не народилась з шаблею в руках, і теж не стала одразу великою воїтелькою, щойно взяла її до рук. На все потрібен час! Але твій прогрес ми спробуємо пришвидшити. Я саме працюю над одним цікавим еліксиром – він допоможе покращити твою м’язову пам’ять і посилить ефект від регулярних тренувань. Ще дам тобі зілля, яке зменшить втому. Виконуватимеш щоранку оцей комплекс… З цим я тобі теж допоможу. І, гадаю, за пару тижнів зможемо потроху переходити до спарингів. Зараз – можеш відпочити хвилину, і продовжимо.

– Гаразд, – Марія відклала клинок та, відійшовши до стіни, присіла на ослінчик. – Дякую тобі, Лорі.

– Та пусте! – Лоріанхейн змахнула рукою. – Мені це навіть в радість. То навіщо тобі була та ящірка? Не скажеш?

– Нєа, – Маріїні очі бешкетно зблиснули. – Це буде сюрприз.

* * *

– Що там мій світлячок поробляє? – Лорі тихенько підійшла до Ленмаріеля, що уважно вивчав розкладені на столі креслення, схилилась до нього, поклавши долоні на плечі.

– Працюю над артефактами для оранжереї, – відповів той. – Є деякі проблеми з інтеграцією світлих плетінь… я ж бо цим напрямком зовсім не володію.

– Мм, як цікаво, – ельфійка схилилась нижче, ловлячи губами кінчик його вуха. – Чому мене не попросив допомогти?

– Тому й не попросив, – Лен, посміхнувшись, спробував ухилитися. – Серденько, ти мене трохи відволікаєш. Зовсім трішечки.

– Спрааавді? – солодко прошепотіла Лорі, обвивши обома руками його шию. – То й що? Чи лише тобі можна мене відволікати? Ще й під час роботи з зіллями, коли в мене зайняті руки… І я тоді зовсім, зовсім беззахисна…

– А, ясно, – ельф, припинивши спроби звільнитись, іронічно примружив одне око. – То це помста.

– Нуу… В якомусь плані так. Злегка. Ось на стілечки, – вона відпустила його й випрямилась. – Але взагалі-то я ще й у справі прийшла. Ми з Марією вже приступили до тренувань, і я б хотіла, щоб ти нам трошки допоміг.

– Я?? – Ленмаріель таки відклав листи зі схемами, обернувшись до ельфійки з виразом непідробного здивування на обличчі. – Та я клинок тримаю трохи краще, ніж вагітна тролиха кочергу. Чим я вам допоможу?

– Фу, – скривилась Лорі. – Не кажи такого, бо я ж потім це уявлятиму. Ніхто від тебе клинком махати не вимагає. Потрібно створити ілюзію, яка відтворюватиме комплекс вправ з мечем, щоб Марія могла повторювати за нею. А показники – зняти з мене. Так мені не доведеться щодня займатися з нею, і я матиму час, щоб розробити програму комбінованої підготовки і з клинком, і з магією. Бо в кінцевому підсумку ми йдемо саме до цього.

– Гм… – замислився ельф. – Ну, генератор ілюзій я можу створити. Треба додати до нього плетіння для запису зображення… В принципі, все реально. Тільки спочатку, – він кивнув на розкидані по столі викладки, – дай мені закінчити з цим.

– Звичайно, світленький! – лагідно промовила Лорі, погладжуючи його волосся. – Не поспішай, я тебе нікуди не підганяю…

– І не відволікай мене, – посміхнувся Лен, проте впевненості в його голосі не відчувалось.

– Добре, коханий! – протяжно зітхнула ельфійка. – Піду зіллячко якесь зварю, чи що… Або, – відійшовши на кілька кроків, вона звабливо вигнулась і сперлась на стіну, – піду на кухню… Приготую щось… мм… солоденьке…