Про Хаос, чутливість та прогулянки пусткою

Лорі схилилась над алхімічним столом, повністю віддавшись процесу. Зосереджені фіолетові очі крізь алхімічний монокль пильно відстежували стан сполуки у казані, пальці правої долоні – дрібками додавали інгредієнти, у чітко відміряних дозах та у строго визначені моменти.

Помилитися чи відступити від рецепту не можна було ані на краплю. Навіть трішечки не можна було. Навіть ось стілечки.

– Що тут Вогник поробляє? – нечутно підійшовши зі спини, Ленмаріель лівою рукою обійняв її, а правою – ледь відчутно, майже не торкаючись, провів пальцями вздовж гострого вуха.

–Л-лен… – ельфійка здригнулась, мов від удару блискавки. Ну, якби блискавка могла робити приємно. – Ти що, забув, що в нас вуха – одна з найчутливіших точок на тілі?

– О, я це чудово пам’ятаю, – Лен схилився до неї, лоскочучи губами кінчик вищезгаданого вуха.

– Ну тоді… нащо заважаєш… мені працювати? – Лоріанхейн з усіх сил намагалася зберегти концентрацію.

– Я ж не винен, Вогнику, що ти така гарна… і так чуттєво реагуєш. До речі, чому ти АЖ ТАК реагуєш?

– Якщо зараз відпустиш мене, – тяжко дихаючи, відповіла чародійка, – я тобі поясню.

– Ммм… А може, я не відпущу, а ти поясниш якось потім? – ліва долоня ельфа ковзнула м’якою тканиною сукні, повторюючи обриси тіла під нею.

– Світлячку! – благаючим тоном простогнала Лорі. – Це зілля нестабільне! Якщо я зараз відволічусь – спалахне, або й щось гірше. Дай мені хвилину, завершити із ним.

– Добре, добре, – Ленмаріель посміхнувся, відступаючи назад. – Закінчуй, мила, не заважатиму.

Довівши зілля до фінальної стадії та лишивши його настоюватись, ельфійка влаштувалась на стільці.

– Отже, – почала пояснювати вона, – темні ельфи взагалі мають високу чутливість, як і будь-які підземні істоти. Ельфійки – особливо… Лен, не посміхайся так, бо стукну! Отож, жінки іллітірі в цьому плані вирізняються. Це пов’язано з нашими вродженими здібностями – як от телекінез, “вогонь фей” чи сфера пітьми: дівчата при народженні отримують їх частіше і в більшому обсязі. Гм… – Лорі замислилась. – Можливо, в цьому криється одна одна з першопричин становлення матріархату Павучих Домів. В історії про це не згадується, а я якось раніше не задумувалась… Ну, тим не менше. Тим, хто відмічений Хаосом – як я – ще більше “пощастило”. До речі, – ельфійка всміхнулась, – саме через це в мене очі фіолетові, а не червоні, як зазвичай буває. В усьому цьому є один великий мінус – неприємні відчуття, особливо біль, я теж відчуваю набагато гостріше…

– Але є й безперечний плюс, – відзначив очевидне ельф. – А що це за зілля ти так ретельно готувала?

– О! – Лорі розтягнула губи в задоволеній посмішці. – Це нова мазь для шкіри. Я ж постійно експериментую з чимось новим, от і вирішила – якщо миючу рідину для душу вийшло створити, чому б не спробувати ще якийсь засіб для догляду?

– Так… Ще раз. Це мазь для шкіри? – перепитав Ленмаріель.

– Ага.

– І вона нестабільна.

– Лише в процесі приготування. Рецепт ще неідеальний, що вдієш… Зате, – ельфійка лукаво підморгнула, – тепер шкіра буде гладенькою та оксамитовою.

– Та в тебе ніби й так… – Лен оцінююче подивився на неї. – Хоча, досконалості немає меж.

– Отож. І Марія оцінить, гадаю… До речі, а де Марія? Я її сьогодні цілий день не бачила.

– Та, – ельф знизав плечима. – Десь ганяє пусткою на байку.

– Що-що? – Лоріанхейн підібралась. – Ти відпустив дитину саму назовні? Ще й на цій чортопхайці, яку за милю навколо чути?

– Вона мене, як би, і не питає особливо, – саркастично відповів Лен. – І портал на близьку відстань, аби вийти до підніжжя, давно вже може сама відкрити.

– Так, але на байку! – не здавалась Лорі. – Вона ж на себе всіх хижаків позбирає.

– Хижаки за нею не вженуться. Їздить наша мала досить вправно…

– Як вона взагалі їздить тими каменюками?

– Вона десь в районі древньої дороги. Там поверхня більш-менш рівна.

– Там же аномалії!

– Вогнику, – втомлено зітхнув Ленмаріель, – годі перейматися. Марія володіє магічним зором, як і ми. Що вона, аномалій не побачить? Але якщо навіть ні – про всяк випадок я їй дав детектор. І взагалі… Вона в межах спостережної системи, Середній Мозок за нею стежить і в разі чого подасть сигнал. Хочеш – ходімо, поглянемо.

Вони перейшли в кімнату управління.

– Мозок, – скомандував Лен, – покажи місцезнаходження Марії. Візуальний режим.

– Так, господарю, – над столом з’явилась об’ємна ілюзія.

– Бачиш, – показав рукою ельф, – ось наша наїзниця. Ось зграя стрекововків, які вирішили погратись із нею в квача… Як бачиш – не наздоганяють, – його обличчя посерйознішало. – Гм… А от і Шаї-Хулуд.

– Виявлено небезпечну істоту, – зреагував тієї ж миті Мозок.

– Хто б сумнівався, – голос Лорі сочився отрутою, – що єдиний у цьому світі байк привабить створіння, яке реагує на вібрації земної поверхні.

– Не дивись так на мене! Я їй казав, що це небезпечно.

– Зв’яжись з нею ментально – я знаю, що ти можеш. І відкривай портал.

– Моє джерело ще не… – невпевнено почав Лен.

– То скажи своєму джерелу, КОХАНИЙ, – фіолетові очі ельфійки недобре блиснули, – хай трохи піднапружиться. Зовсім небагато. Ось на стілечки!

– Та добре, Вогнику, не сварись…

* * *

Марія гнала байк кам’яною пусткою, спритно оминаючи гряди, виступи та розщелини. Двоколісна машина полюбилась їй ще у Несвіті – відчуття свободи та швидкості, що його дарувала їзда на цьому механічному монстрі, не йшло ні в яке порівняння навіть з надсучасною технікою з її рідного світу. Хоча якраз у рідному світі можливість покористуватись сучасною технікою випадала їй нечасто…

Але в Несвіті їй доводилось їздити на збільшеному варіанті – з боковими колясками, в яких пересувались Лорі та дворф, і на ньому було особливо не розігнатись. Тому вона й вмовила Ленмаріеля забрати його байк з собою додому. Ні, для досліджень також… Але хто сказав, що заодно не можна використати й за прямим призначенням? Сумістити приємне – з дуже приємним, так би мовити.