Твоя душа належить мені

Порядок – це завжди про правильність та бездоганність. Тому навіть гліфи, що застосовуються у плетіннях цієї першостихії, мають здебільшого вигляд правильних геометричних фігур: квадрат, коло, рівносторонній (в крайньому випадку, рівнобедрений) трикутник і т.д.

І атмосферу магія Порядку створює відповідну – відчуття правильності, ідеалу та дотримання норм. І подобається це не всім. Зокрема, темним ельфам, більшість з яких тою чи іншою мірою схильні до Хаосу – абсолютно точно не подобається.

Тож коли ритуал завершився, і Ленмаріель, активувавши розмикаючий елемент, перервав дію заклинання – Лорі розслабилась і полегшено видихнула.

– Нарешті… Таке відчуття, що тебе посадили на гарячу пательню, і температура повільно збільшується. І це на рівні всієї аури.

– А мені, навпаки, сподобалось, – Марія знизала плечима. – Відчуття, що ти все робиш правильно, що так і треба, і потрібно продовжувати, аби все було добре.

– Це тому, сонце, що в тебе інший стихійний спектр, – пояснила ельфійка, виймаючи накопичувачі з вузлів ритуальної схеми. – Прямої схильності до Порядку в тебе немає – але немає й до Хаосу, як в мене.

Вона акуратно склала кристали в сумку.

– Цим, до речі, стихія Порядку небезпечна для недосвідчених магів. Ось це відчуття правильності – воно часом підштовхує слабкий розум робити речі, яких при інших обставинах можна було б уникнути. Світло й Порядок – це не завжди Добро… Ну та ти й сама знаєш.

– Знаю, – скривилась дівчинка. – Брати-дізнавачі свого часу вельми доступно пояснили, – вона раптом замислилась. – Слухай, Лорі, а як ти тоді світлу магію можеш використовувати? Якщо в тебе Темрява – мало не друге “я”.

– Світло й Темрява не настільки ворожі одне одному, як Порядок з Хаосом. І навіть так мені доводиться бути гранично обережною, щоб не нашкодити собі… Що там, світлячку? Тобі все вдалося?

Пастка душ, яку ельф тримав у пальцях правої руки, на світлі переливалась усіма відтінками сірого. В магічному спектрі довкола неї вився сірий серпанок, що теж змінював відтінок, доходячи часом до білого.

Ще дві таких пастки лежали поруч на стільці – запас на випадок, якщо з першою душею щось піде не так. Повторювати знову ритуал, щоб вдруге залізти у просторову кишеню, йому не хотілось… Точніше, не хотілось залучати до нього Лорі, а без неї було б надзвичайно складно.

– Так, кохана, – відповів Лен, уважно розглядаючи кристал. – Ви обоє дуже мені допомогли, дякую. Тепер, гадаю, все вийде. Звичайно, потрібен ще час, провести деякі дослідження…

– Гадаю, з цим в тебе проблем не буде, – ельфійка посміхнулась. – Я в тебе вірю.

– Знищити чужу душу, аби вилікуватись… Брр, – Марія пересмикнула плечима. – Щось ніяк не звикну до такого.

– Не знищити, – заперечив Ленмаріель, – а запозичити деякі елементи. Врешті, це ж душа поганця, чого ти йому співчуваєш?

– Я не проти, коли поганців вбивають, але душа…

– Він все одно зможе переродитися, якщо ти про це. Звісно, – ельф криво всміхнувся, – якщо я йому дозволю.

* * *

– Тримай, – всівшись за лабораторний стіл, Ленмаріель вклав пастку душ у долоню руки-тримача. Рука слухняно узяла кристал.

На столі, окрім цього, лежали чисті листи для нотаток, перо, чорнила, артефакт – генератор об’ємних ілюзій, для наглядного відображення та фіксації результатів дослідження, та посібник з магії душ.

Один з листів був списаний – він містив схему ритуалу для стабілізуючого плетіння магії Порядку. цей ритуал мав бути запущений у разі, коли щось пішло б не так, і не дати статись непоправному. До списку непоправного входило, зокрема, остаточне від’єднання безсмертної душі химеролога від його вухатої тушки.

До цієї роботи ельф готувався особливо ретельно. Він не зізнався ні Лорі, ні ще комусь із друзів – та йому було трохи лячно: адже працювати належало ні багато ні мало, а з власною душею. Більш того – вносити до неї хоча й мінімальні, але зміни. А такого йому абсолютно точно ще не доводилось робити, та й невідомо, чи доводилось комусь до нього взагалі.

– Ну що, колего, – надміру бадьорим тоном вимовив Лен, звертаючись до замкненої у кристалі душі, – почнімо?

Душа його, звісно ж, не чула. Та й навряд чи взагалі розуміла, де вона і що відбувається. Але яка, власне, різниця?

* * *

– Великий вчений знову в строю!

Голос був сповнений невимовної втоми і водночас – напрочуд радісним.

– Розрепетувався тут, – зазирнув у двері Горін. – То це ти знову будеш проводити свої дурдосліди і знущатись з усього живого?

– Га? Що? – ельф повернув голову. Виглядав він, наче після двотижневого запою: очі червоні, під ними мішки, обличчя змарніле, волосся розпатлане… Зате його вигляд ідеально вписувався до гармидеру, що панував у лабораторії.

– Ну ти й страшко! – відверто заявив дворф. – У труну гарніше кладуть.

– Що від тебе ще можна було почути, – натягнуто посміхнувся Лен. – Міг би й порадіти, що мені все вдалося.

– Ну… я радий, що ти не здох. А то дівчата б засмутились, та й нудно без тебе, якщо чесно. Та на більше – не сподівайся!

– Я знав, що ти справжній друг.

* * *

Вмостившись якомога зручніше у кріслі та закинувши ноги на ліжко, Лоріанхейн гортала підручник з алхімії. Періодично відволікаючись та спрямовуючи погляд у вікно, аби помилуватись сонячними променями, що пронизували грот, проникаючи в нього з розщелин угорі. Коли вона встигла так полюбити сонячне світло? Відповіді на це питання ельфійка не знала.

– Вогнику… Я зміг.

Ленмаріель стояв біля входу, спираючись на одвірок. Його голос цілком відповідав вигляду – кволий, хрипкий та втомлений.