Найщасливіші ельфи у Всесвіті

Підземний будинок освітлювали не лише люмінесцентні артефакти – у спальних приміщеннях були зроблені вікна, що виходили до гроту, у який, в свою чергу, проникали крізь розщелини вгорі сонячні промені, відбиваючись у водах крихітного озерця й досягаючи кімнати. Один-єдиний промінчик… та для чутливих темноельфійських очей його виявилось достатньо.

Лорі прокинулась.

Ленмаріель ще спав. Вона відчувала спиною тепло його тіла, розмірене, ледь чутне дихання над вухом та дотик правої руки, якою він обіймав її, міцно притискаючи до себе.

Солодко потягнувшись, ельфійка привідкрила очі. Остаточно прокидатись та вставати не хотілося від слова “зовсім”. Тіло, максимально розслаблене, неначе злилось в одне ціле з м’яким матрасом.

Відпочити після повернення з Несвіту в них не було часу. А поспати вночі… При згадці про це унизу живота солодко занило, а кров прилила до обличчя. Могли б темні ельфи червоніти – вона б зараз була найрум’янішою.

“Може, ти мені покажеш, як сильно ти за мною скучив?”. Ну, він і показав… Проявивши при цьому неабияку (і зовсім не притаманну йому раніше) наполегливість та винахідливість. Після повернення з іншого світу ельф абсолютно точно змінився.

Спрагле до ніжності за останні два місяці тіло видавало цілий феєрверк реакцій на кожен дотик. А ще… При останній згадці щоки запалали ще сильніше – хоча, здавалось, куди вже далі.

Ще вона забула деактивувати “Багряні Узи” – хоча раніше в таких випадках завжди це робила. А тут – забула… На радощах від того, що Лен нарешті повернувся, що вони знову разом і вся міжсвітова біганина, кінець кінцем, завершилась. А основна функція “Уз” – це якраз передача заклиначеві усіх особливо сильних відчуттів від “цілі”. Ну, вони й передавали…

В підсумку відчуття ельфа змішалися з її власними, і стало просто до нестерпності солодко й приємно! Вперше у житті Лоріанхейн мало не втратила над собою контроль. А ще – майже зомліла…

І, щойно вдалось віддихатись і вляглось шалене серцебиття – вони обоє, знесилені вкрай, миттєво відключилися.

Насилу відігнавши нав’язливі думки, Лорі зробила над собою зусилля і остаточно розплющила очі. Варто було вибиратись з ліжка – привести себе до ладу, перевірити, що там за час її відсутності робиться в лабораторії…

Одяг був живописно розкиданий кімнатою. Той, у якому вони повернулись із Несвіту, звичайно ж – перевдягтись у свій звичний часу не було. Тепер би згадати, куди вона свою сукню склала.

Обережно, щоб ненароком не розбудити Ленмаріеля, спробувала вивільнитись. Але він таки прокинувся.

– Вогнику… – сонно промовив ельф, міцніше пригортаючи її до себе. – Ти куди це зібралась із самого рання?

– Вставати пора, сонько, – Лорі посміхнулась, обережно намагаючись прибрати його руку. – Сонце вже високо. Раз навіть тут його  видно.

– Куди ти так поспішаєш? – прошепотів він, майже торкаючись губами кінчика її правого вуха. – Ми, вважай, щойно повернулися. Побудь трохи зі мною, відпочинь… просто полеж поруч. Коли ще випаде така нагода?

Поопиравшись кілька секунд суто для виду, ельфійка здалась. Дійсно, чого просто зараз кудись поспішати? Притулилась щільніше, розслабилась… І незчулась, як знову солодко задрімала.

Крізь сон відчула, як ельф невдовзі обережно вибрався з ліжка – думаючи, що дівчина міцно спить і намагаючись її не потривожити. Вона знов почала провалюватись в сон… та хвилин за десять сонце почало світити яскравіше, і Лорі прокинулась остаточно.

– Ну, Лен… – похитавши головою, ельфійка присіла на ліжку. – Вже, мабуть, полудень. Треба вставати…

Двері відчинились – Ленмаріель повернувся. І не з порожніми руками. Манливий аромат смаженого наповнив кімнату.

– Сніданок, міледі! – він обережно поставив на стілець тацю з тарілками і флаконом тоніка, присів поруч. – Прошу.

– Ой, світлячку! – Лорі розсміялась. Прикриваючись ковдрою, опустила з ліжка ноги. Відкинула з обличчя непокірне пасмо волосся – косу, мабуть, доведеться переплітати… – Це було зайве, серйозно. Я не звикла їсти в кімнаті…

– То ж не в лабораторії, а в кімнаті, – ельф потиснув плечима. – Пригощайся, Вогнику. У Несвіті ви навряд чи щодня балувались делікатесами… Так само, як і я.

– Це що? – крутячи в пальцях вилку, ельфійка зацікавлено вивчала вміст тарілки. – Де ти знайшов, з чого зробити яєшню?

– Яйця жабомандри. Ми ж по них разом колись ходили, пам’ятаєш? Ще до відбуття у світ Горіна. З того часу вони лежали в стазис-артефакті.

– Мм… Так, тепер пригадую. Але ж вони тобі були потрібні для дослідів?

– А ще вони цілком їстівні і мають чудовий смак. Досліди нікуди не втечуть – треба буде, знайдемо ще… Все одно найближчим часом заняття химерологією мені не світить.

– До речі, про це, – Лорі трохи посерйознішала. – Як ти почуваєшся, взагалі? Я маю на увазі, не фізично, а… Ну, про твою ауру і все інше.

– Ну, – посміхнувся ельф, – дива, звичайно, не сталось, і зв’язки між аурою та душею самі по собі на місце не стали. Але тепер у мене є час та можливість із цим розібратися… Ми знайдемо рішення. Давай зараз не будемо про це, Вогнику. Присвятимо цей день суто нам з тобою… Що ти на мене так дивишся? Мм?

– Нічого, – губи Лорі розтягнулися у лагідній посмішці. Притягнувши Ленмаріеля до себе, вона коротко, але міцно поцілувала його. – Я найщасливіша ельфійка у Всесвіті. Просто зараз, у цю мить…

– Не лише ти, Вогнику, – ельф подався вперед, відповідаючи на поцілунок – і цього разу він виявився довшим. Набагато. І коли вони нарешті розімкнули губи – дихання й серцебиття в обох неабияк пришвидшилось.

Коротше, сніданок таки охолонув.