Нарешті

Леля любить себе по всякому себе вбивати. Як важкий підліток, що пхає собі під шкіру голки чи лезом вишкрябує імена якихось коханих. Весь сенс в тому, аби відчути себе страшно живою. Молода, чудова, наче успішна жінка, по обіді приходячи додому, лягає долілиць і лежить, аж поки зовсім не настане ніч. Десь біля дев’ятої в дверях два рази поверне і ключ – отже Сашко уже повернувся. Леля ніколи не питала де він був і що там робив. Їй було байдуже. Думаю, якби одного разу Сашко не повернувся, жінка не надто переймалась би.

Вона уже кілька місяців по всякому себе вбивала, аби тільки не здатись собі мертвою.

Леля

В кав’ярні було надто людно. Леля покликала подругу, аби попити улюбленої кави. Хоча, насправді, вона уже давно не відчувала смак тієї кави і тістечок, які зазвичай до неї брала. Просто розмова з подругою – це ще один шанс відчути себе живою. Потрібною, чи то як.

Оля намагалась багато не говорити. Взагалі не говорила. Диплом психолога змушував їй дати змогу помовчати з подругою. Хоча насправді хотілось все таки вилити на Лелю купу подробиць свого життя: розповісти про молодого студента, що зламав її, про те, як дорого робити сьогодні аборти і ще про купу всього, що розповідають тільки найкращій подрузі. Але Оля мовчала. Леля теж.

Отак сиділи дві нещасні і мовчали. Навіть й кави не пили. Мовчали. Оля тут дихала вільно, без Нікольського. Леля ж чекала свого душевного леза.

Офіціантка принесла рахунок, натякаючи, що пора би звільнити столик. Дівчата швидко розрахувались і продовжували  мовчати одна одній.

- Оль, як думаєш, він сьогодні прийде?

- Леля, не знаю.

- Але він завжди приходить. Уже чверть на сьому. Він мав би уже бути.

- Може просто запізнюється?

- Може просто більше не прийде?

Оля глянула на подругу. Леля поспіхом випила холодну каву, аби не розводити її слізьми.

Сашко

Сьома вечора. Четвер. Сашко не надто поспішав додому, бо знав, що кожного четверга дружина не помічає його відсутності. Він не переймався, де вона. Десь є. Дихає, їсть, п’є каву і не курить. Чого ще бажати? Ідеальна дружина.

Ледь розібравши усі свої робочі проблеми, він потягнувся до телефону. Набрав Христю – милу дівчинку з сусіднього офісу. Вони зустрілись на сходах, в імпровізованій курилці. Вона в синьому коротенькому платті і з легкою курточкою на плечах підбігла до нього, аби він підкурив. Сашко не відмовив. З того часу на перекур вони виходили тільки двоє.

- Алло, Христя, йдемо?

- Сашко, тут така ситуація: начальник змусив ще дещо доробити. Давай через півгодинки, а?

- Добре, походжу тут коридорами, тільки недовго, добре?

- Як скажеш, киця.

Його більш за все бісило, коли вона називала його кицею – це било по його чоловічій гордості, майже в прямому сенсі.

Він взяв сигарети і спустився на сходи. Намагався згадати коли це почалось. Не згадав. Єдине знав, усе почалось не Христі, набагато швидше. Не трапилась би тут Христя, десь в іншому місці трапилась би якась інша. Таких христь у цьому місці хоч відбавляй.

Оля

- Може ще прогуляємось? – спитала Оля, коли вони вийшли з кав’ярні.

Леля мотнула головою. Ще раз глянула на багатоповерховий офіс, в якому по безглуздому збігові обставин розташовувалась кав’ярня і фірма Сашка.

- А якщо він з нею уже порвав? – для чогось спитала Оля.

- Значить, завів іншу. Вибач, Оль, мені завтра зранку на роботу. Я піду, добре?

Оля вирішила її не вмовляти. Знала, що не вмовить. Та й подрузі дійсно варто побути одній, перетравити ще раз. Мабуть, уже вдесяте.

Оля по дорозі додому знову прокрутила події того першого вечору тут. Здається, теж був четвер. Біля сьомої. Вони зустрілись з Лелею, аби випити кави і потеревенити. Йти аж до центру, в улюблене кафе, сил у жодної з них не було, тому вони зайшли в кав’ярню під Сашковим офісом. Леля тішилась, що чоловік її одразу ж забере додому.

Тішилась, правда, не довго. За чверть години в кафе зайшов сам Сашко, під руку тримаючи молоденьку дівчинку. Вона була настільки стрункою, наче прозорою. Ще й платтячко коротеньке додавало їй легкості. Спочатку Оля навіть подумала, що то якась школярка, чи чого гірше – першокурсниця. Проте, коли вони підійшли ближче стало зрозуміло, що цій кралі уже добрих двадцять п’ять. Непогано збереглась, якщо так можна сказати.

Сашко увесь час дивився на свою супутницю і ніжно обіймав її. При такому насиченому проведенні часу дуже важко помітити дружину, що сидить за сусіднім столиком і мовчки спостерігає.

Оля теж мовчки спостерігала за цими трьома. Особливо за Лелею. В молодості вона писала дипломну на тему ревнощів. Тоді їй і в голову не могло прийти, що можна отак просто сидіти і спостерігати, як твій же чоловік тобі зраджує. Виявляється, можна. Леля, майже не рухаючись, спостерігала за їхніми рухами і жестами. Нерви здали, коли ця парочка почала відверто цілуватись. Леля кинула на стіл двадцятку за каву і вибігла з кав’ярні. Сашко, навіть, не глянув на жінку, що пролетіла повз їхній столик.