Розділ 13

Розділ 13

«Святилище розтрощене. Порожня колба»

«Маго»

Мій гнів був настільки холодним і чистим, що випалив усі залишки втоми. Я стояла біля вікна нашої родинної бібліотеки, Мейсі схлипувала, а я відчувала, що мій світ, який я так ретельно будувала на контролі та раціональності, розвалився. Любовний пилок феї пояснив подію (ніч із Тигрієм), але він лише поглибив загадку забуття.

Я більше не могла залишатися на місці. Мої ноги, ведені новою, жахливою логікою, потягли мене вперед. Мій Фамільяр, чорна ворона, без єдиного звуку злетів із підвіконня і сів на моє плече. Він був моїм мовчазним супутником у цьому падінні.

Я не могла звернутися до батьків або друзів. Мій батько, відьмак, з його непохитною вірою в порядок, ніколи б не зрозумів цього. І наш із ним договір лопнув би, як мильна бульбашка. Матір, можливо, й зрозуміла б мене, але… Завжди було і є це але. Я так зганьбитися перед батьками не могла. Я мусила почати з його кабінету, як із єдиного місця, де могла знайти початок мого розслідування.

Я пішла до кабінету батька — місця, де зберігалася родинна гордість та найцінніші, офіційно зареєстровані артефакти. Його кабінет був захищений такою кількістю магічних щитів та сигналізацій, що це було майже смішно.

Я швидко провела сканування приміщення. Жодної сторонньої енергії. Жодного сліду зламу. Я перевірила його найбільш захищену шафу, де зберігалися рідкісні реактиви. Усе було на місці. Це було ідеально, спокійно і правильно. Я пам’ятаю в ту ніч на святі батько знаходився у себе, і обіцяв вийти до гостей.

Мій справжній злочин був не в тому, що я була з Тигрієм. Мій справжній злочин був у тому, що я була настільки самовпевненою. Думала, що знаю себе настільки добре, що не бачила найголовнішого. У кабінеті батька я нічого не знайшла.

Я пішла до своєї кімнати. Моя кімната була моїм особистим святилищем — місце, яке, як я вважала, було абсолютно недоторканним. Там, за старовинною, масивною шафою, стояла моя справжня лабораторія. Не демонстраційна, а та, де я працювала над забороненими і складними зіллями. Ця лабораторія була захищена не офіційними, а особистими, відьомськими чарами — і вони були сильнішими.

Про це не знав навіть батько. Якщо і знав, то не подав вигляду і нічого не казав. От і добре.

Я торкнулася шафи в потрібній точці, промовила особисте заклинання-код, яке ґрунтувалося на ритмі мого серця та моїй магічній частоті. Шафа відсунулася з тихим скреготом.

Не гаючи часу, я спустилася вниз, у маленьку кімнатку, де зберігала свої флакони й трави. Двері рипнули, і мене зустрів знайомий аромат сушених рослин і воску.

Повітря лабораторії пахло травами і озоном. Я підійшла до дальньої ніші, де, захищена спеціальним відштовхувальним щитом, зберігалася моя гордість: мої експерименти і напрацювання.

Пальці швидко перебирали склянки, поки не зупинилися на потрібному місці. Там стояв флакон із зіллям для стирання пам’яті, тепер залишилася лише порожня пляшечка.

Там, де мала стояти моя ідеальна колба із густим, мерехтливим Зіллям Забуття...

...була порожня.

Я взяла її в руки. Скло холодне, слизьке, на дні поблискувала остання крапля. У грудях наче щось урвалося.

— От же ж… — прошепотіла я крізь зуби.

Моє бачення на мить почервоніло.

Гнів накотив так різко, що я ледь не розбила флакон об стіну. Як я так могла!? Зілля не було доведено до завершення. Я глибоко вдихнула, примусила себе заспокоїтися. Ні, сльози й крики зараз нічого не дадуть. Треба мислити холодно. Я стиснула порожній флакон у руці так сильно, що пальці побіліли.

Я відчула, як у горлі збирається спазм. Це було фізичне, глибоке, відьомське виття, яке вирвалося з моїх легень. Я не могла стримати його. Як я могла таке зробити!? Про що я думала в той момент?

Сівши, моя голова впала на стіл, і я кілька секунд тремтіла від безсилої люті. Фамільяр тихенько зістрибнув із плеча і сів поруч, його нерухомий погляд був єдиним, що не засуджував. Я ж себе засуджувала, і це було найгірше.

Через хвилину лють поступилася місцем холодному, крижаному спокою.

Треба з цим покінчити. Так, я це зробила, і це помилка. Помилки треба виправляти.

Я підняла голову, мої очі були сухі. Я взяла порожню колбу. Вона була гладкою, чистою, але для мене вона була знаряддям злочину, яке вказувало, що я сама для себе стала палачем.

— Я не могла стерти собі пам'ять, — прошепотіла я до колби, і це була абсолютна, непорушна істина. — Хтось інший це зробив. Це не могла бути я! Невже я наважилась на таке. Я не могла.

Ці заперечення додали мені сил, навіть якщо я сама себе обманювала.

Я стиснула флакон. Я не могла дозволити собі повернутися до школи, поки не з'ясую хоч щось. Повернутися туди зараз — це означало б, що я була настільки дурна всі ці місяці.

Я стояла у своїй секретній лабораторії вдома, обличчя моє було сірим від люті, яка змагалася з виснаженням. Мейсі пояснила причину (любовний пилок), а Кендіс підтвердила подію (ніч із Тигрієм). Тепер залишалося лише одне головне питання: чому я не пам'ятаю, що випила своє власне зілля Забуття?

Моя раціональність — мій єдиний захист — вимагала відповіді.

Це означало, що моє зілля спрацювало абсолютно, лякаюче ідеально. Воно стерло не лише факт і емоції події, а й сам момент його застосування. Це було фізично неможливо для будь-якого іншого зілля, але моє було створене для абсолютного забуття.

Я відчула, як внутрішні органи стискаються. Ніхто не втручався у мою свідомість. Це я сама себе знищила. Я зробила свій найбільший магічний шедевр настільки досконалим, що він обернувся проти мене.

Я піднялася на ноги. Мої очі були сухі. Біль від зради та усвідомлення власної дурості був нестерпним.

— Отже, так, — прошепотіла я до свого фамільяра. — Я сама випила зілля. Але Кендіс стежила, і, знаючи правду, зараз користується моєю амнезією, погрожуючи мені. Тигрій теж хороший. Мовчав увесь час, ніби насміхався наді мною. Вони обоє знали, і найжахливіше — могли це використати проти мене.