Розділ 12

Розділ 12

«Весняна відлига. Канікули. Зізнання»

«Маго»

Весна в школі завжди приходила раптово — наче хтось розчинив вікна й впустив свіже повітря разом із запахом розквітлих садів. У повітрі витав запах оновлення, і навіть похмурі коридори школи здавалися світлішими. Учні чекали на довгоочікувані весняні вихідні — цілих сім днів свободи, коли можна повернутися додому, забути про контрольні, викладачів і постійні тренування.

Я зібрала речі швидко. Мріючи тільки про одне — відпочити. Викинути з голови всі ті плутані відчуття, які не давали мені спати останні тижні.

Коли я повернулася того дня до гуртожитку з фамільяром на руках, Тіллі здивувалася. Спочатку вона почала розпитувати, куди ми поділися з Сессі і чому не взяли її з собою. Не отримавши чіткої відповіді, подруга почала кружляти біля ворони. Їй було цікаво, як так вийшло, що в мене з'явився фамільяр, як ми зустрілися і що я відчула в той момент. Матильда говорила, що теж би хотіла отримати свого фамільяра, свого супутника і помічника. У її родині майже всі мали таких, але в неї не виходило це відчути.

Більше подруга не запитувала мене, де я була і куди зникла. А ось Сессі мовчала. Привидка не чіпала цю тему. Можливо, шкодувала мене? Я навіть не знаю. Я їй була за це вдячна.

Тож наступні тижні промайнули швидко і без зайвих прикрощів.

Дорога додому видалася легкою: сонце гріло, пташки співали, а у вікні карети миготіли знайомі краєвиди. Хоч на кілька днів я знову просто дівчина, а не відьма з мільйоном питань, — думала я.

Я втекла. Це було не просто повернення додому на весняні вихідні; це була втеча. Сім днів. Сім днів чистої, не-шкільної тиші, щоб знову зібрати свої роздроблені відьомські кістки.

Звісно, я не була сама. Мій новий друг, ця величезна, безмовна, чорна ворона, яку я, до свого відьомського сорому, ще не назвала, летів за мною, а потім сидів на найвищій гілці нашого родинного маєтку, спостерігаючи за кожним моїм рухом. Його присутність була постійним, гнітючим нагадуванням про момент моєї найбільшої вразливості.

Мені треба було якось розповісти батькові про фамільяра. Я навіть не уявляла, як він відреагує, і мати теж. Але йому доведеться з цим змиритися: факт очевидний.

Всю дорогу додому я налаштовувалася на цю розмову. Хоча хвилювало мене інше, від чого я цілий день заспокоювала себе.

Моя внутрішня стіна заперечення була відновлена, тепер ще товща, укріплена новою гордістю. Я переконувала себе: Кендіс — істеричка. Тигрій — сліпий дурень. А Фамільяр — це просто побічний ефект магічного виснаження, а не свідчення мого особистого краху. Я вирішила для себе: я буду відпочивати, а потім повернуся, щоб розібратися та знищити цю проблему.

Моє родинне гніздо, як завжди, було оазою чарівного безладу. Мої сестри-феї теж, як і я, прибули на весняні канікули. Вони навчалися перший рік і так довго були поза сім’єю. Їхня поведінка була такою ж наївною і легковажною, коли вони знову були вдома.

Мама зустріла мене, як завжди, обіймаючи і цілуючи. Наймолодша сестра Уінн раділа моєму і сестриному поверненню. Трішки відсторонившись від матінки, я запитала:

— Батько вдома?

— Ні. Він був викликаний до Дресни. Мабуть, буде там до кінця цього місяця, — відповіла вона, обдивляючись мене, і зробила зауваження. — Щось ти якось виснажена? Щось трапилося?

Я похитала головою і відповіла:

— Втомилася з дороги. Треба відпочити.

Матінка нічого не відповіла, давши мені спокій. Те, що батько був відсутній, грало мені на руку. Чесно кажучи, я не була готова до розмови про фамільяра. Я хотіла спокою.

Через кілька днів я сиділа в бібліотеці, розбираючи старовинні магічні трактати і вдаючи, що вся ця шкільна драма мене не стосується.

Та спокій тривав недовго.

Мейсі, моя молодша сестра-фея, була уособленням, оскільки вона була імпульсивна, емоційна і схильна до дурних, безглуздих жартів. Вона зайшла до бібліотеки, і її обличчя, зазвичай таке яскраве, було сірим від докорів сумління. Мене здивувало те, що вона була сама, без сестри. Хоча вони завжди були разом з Рене.

— Маго… — тихо почала вона, озираючись, щоб ніхто не почув. — Є дещо, що я повинна сказати. Мені треба тобі дещо сказати. Це щодо дня народження, твого вечора.

Я підняла погляд від фоліанта.

— Що ще за "дещо"? — буркнула я, не відчуваючи настрою для одкровень. — Якщо це стосується того, як ви з Рене перефарбувала мою мантію в яскраво-фіолетовий, то я вирішу це пізніше.

Мейсі набрала повітря, наче пірнала у холодне озеро:

— Того вечора… на дні народження… Вибач… Я підсипала любовний пилок. Рене не причетна, вона не хотіла цього робити. Це був… жарт. Дурний жарт, і тепер мене гризуть сумління.

У мене всередині щось обірвалося. Серце закалатало у скронях, а перед очима потемніло.

Я поклала на стіл руки, переварюючи щойно сказані сестрою слова. День народження. Любовний пилок.

— Жарт?! — крикнула я так, що навіть птахи знялися з дерев. — Ти розумієш, що наробила?!

Я вибухнула гнівом. Як вона могла так пожартувати?

Я відчула, як Фамільяр за вікном змінив позицію, відчуваючи мій гнів і страх. Я поглянула на Мейсі, вона опустила голову, її плечі затремтіли.

— Я не думала… Я... я хотіла пожартувати. У мене був любовний пилок. Зовсім трошки. Я змішала його в напій, який тобі відніс твій кавалер. Я думала, буде весело.

Вона замовкла, а її очі наповнилися сльозами каяття. Але мені цього було достатньо.

Любовний пилок.

Ці два слова рознесли мою внутрішню стіну заперечення на мільйон гострих уламків. Це був справжній, фізичний доказ, який моя відьомська логіка не могла заперечити.