Розділ 11

Розділ 11

«Чорне Перо. Стіна заперечення»

«Маго»

Я стояла, наче камінь, поки голос Кендіс розривав повітря. Кожне її слово било прямо в мене, мов крижаний вітер. Я намагалася вдихнути, сказати щось, заперечити, але в горлі застряг клубок. Це була неправда. Не могло бути правдою. Не могло…

— Ти брешеш… — прошепотіла я майже беззвучно, але ніхто навіть не почув.

Очі Кендіс палали впевненістю, і саме це найбільше лякало. Бо якщо навіть вона бреше, то бреше так майстерно, що в її словах легко потонути.

Голос Кендіс затих, але її слова залишилися. Вони висіли в повітрі, як отруйний туман, проникаючи в кожну тріщину моєї свідомості. Тигрій стояв між нами, його обличчя було напруженим і, здавалося, старішим на кілька років. Я бачила, як він дивиться на свою наречену, і це був погляд, сповнений провини та відчаю. Але мені було байдуже. Я більше не могла дивитися ні на нього, ні на неї.

Моє тіло перетворилося на крижану статую. Я не відчувала ні гніву, ні провини, ні навіть того виснаження, яке залишила після себе Сессі. Був лише шок. Глухий, повний, абсолютний шок, який паралізував мій відьомський мозок.

« Я була з ним... У саду...»

Ці фрази лунали в моїй голові, але вони не викликали жодного образу. Це було схоже на спробу прочитати текст, написаний мовою, яку я знала, але яку забула.

Я не могла стояти там ні секунди довше. Мене не цікавили пояснення Тигрія, його жалість чи гнів Кендіс. Я потребувала втечі. Я хотіла лише піти і більше не чути і не бачити всього цього.

Я повільно, але твердо, вивільнила своє зап'ястя з його гарячої хватки. Він не чинив опору, його сила раптово зникла. Я не сказала ні слова. Я просто повернулася і пішла. Ноги самі понесли мене геть — подалі від Кендіс, від Тигрія, від усіх цих слів, які розривали мою пам’ять на шматки.

Мої ноги не йшли; вони тяглися. Вийти з цієї кімнати, залишити позаду Кендіс та Тигрія — це було моє єдине завдання.

У коридорі я зіткнулася з Сессі. Ми зустрілися поглядами, я зрозуміла, що вона все чула.

— Що ти будеш робити? — запитала мене привидка, і я почула в її голосі занепокоєння.

Зупинившись на хвилинку, я тихо відповіла:

— Я не хочу говорити. Потім.

Я вийшла зі шкільного гуртожитка і опинилася в вечірньому парку. Повітря було холодне, але я не відчувала цього. Шкільний парк огорнув мене тишею, якої мені не вистачало. Сніг лежав на гілках, а повітря було свіже, різке. Мені хотілося вдихнути глибше, сховатися в холоді, розчинитися в ньому. Але всередині кипіло: образа, страх, сором. Як це могло статися? Як вони могли сказати, що я… що ми з Тигрієм…

Я йшла повз чорних силуетів дерев, і мій внутрішній голос, мій відьомський раціоналізатор, нарешті почав говорити, намагаючись відновити контроль.

«Це брехня. Усе це — брехня. Кендіс просто ревнує. Вона божевільна. Вона написала ці записки, вона влаштувала цю сцену, щоб зруйнувати Тигрія і мене одночасно. Це повна маячня»

Я зупинилася і притулилася до дерева, закривши очі.

Моя логіка була єдиною зброєю, яка залишалася мені. Я почала ретельно, цинічно аналізувати слова Кендіс. Якщо це відбулося, чому я не пам’ятаю тієї ночі? Це могло статися лише на день мого народження.

Саме з того вечора з моїми спогадами щось не те. Я пам’ятала переддень свята, день і початок вечора, а потім… все як у тумані.

Якщо так подумати, Тигрій. Він — маг. Я — відьма. Наше «кохання» нелогічне, воно суперечить усім моїм життєвим принципам. Я з ним майже не знайома, його аристократична зарозумілість, його контроль і його паличка — не викликали в мені симпатії. Як я могла провести з ним ніч? Моя свідомість підняла щит гордості. Маго не піддається таким банальним почуттям, як спокуса. Це було б зрадою моєї природи.

Тоді що!?

Свідчення Кендіс. Вона — ревнива, істерична наречена. Її слова доводять її нестабільність (записки!). Хто повірить істеричній відьмі, яка погрожує іншим? Вона просто взяла випадковий факт (що ми були в саду — це, мабуть, Тигрій їй сам сказав) і роздула його до жахливої історії, щоб завдати мені болю.

Тепер я зрозуміла, чому вона інколи так дивно дивилася на мене, коли ми бачилися в школі. І тут мене наздогнала думка. А що, якщо вона ще комусь говорила цю брехню?

Я прискорила крок, внутрішньо придушуючи паніку. Я дихала глибоко, як мене вчили в Школі, щоб контролювати магічний потік.

«Я не пам'ятаю цього. Отже, цього не було. Це все — брудний фарс, влаштований Кендіс, щоб захистити своє право на графа.»

Я повторювала цю мантру, наче заклинання, знову і знову. Я майже переконала себе. Моя внутрішня стіна заперечення була такою товстою, що я відчула, як моє тіло знову наповнюється холодним, цинічним спокоєм.

Я вийшла на галявину, де старі дуби кидали довгі, покручені тіні. Усе навколо було тихо, спокійно і підконтрольно. Я майже досягла свого ментального притулку, коли це сталося.

Це було не шепотіння, не примарний дотик Сессі. Це був фізичний, несподіваний удар.

На мою голову, прямо на тім’я, з гучним лопотінням крил впала велика, чорна, як ніч, ворона.

Вона не просто сіла. Вона впала на мене. Я здригнулася від болю і несподіванки, а мої ноги спіткнулися. Я очікувала, що птах, злякавшись, відразу ж злетить. Але він цього не зробив.

Ворона, чиє пір'я було настільки чорним, що здавалося, ніби воно поглинає світло, сиділа на моїй голові, вчепившись кігтями у волосся. Її маленькі, блискучі, розумні очі уважно дивилися вперед. Вона була важкою і абсолютно нерухомою. Вона розправила крила і каркнула так голосно, що відлуння рознеслося парком. Я відчула дивне тепло — таке, якого не мало бути від холодних лап птаха. Воно ніби проникло всередину мене, злилося з серцебиттям. Ворона вп’ялася в мене поглядом і не відлітала. В ту мить я зрозуміла — це не просто птах. Це було щось більше.