Розділ 9

Розділ 9

«Наречена. Привид і обіцянка»

«Маго»

Я стояла посеред бруківки, наче статуя, очі мої були прикуті до Тигрія. Він — маг, мій конкурент у світі магії. Його питання про те, чи знайомі ми, мене дивувало. Я відчувала, як усередині мене закипає відьомська підозра, і вона була гіршою за будь-яке прокляття.

І тут з'явилася вона.

Кендіс.

Коли Кендіс підскочила до Тигрія і повисла на ньому, демонструючи всім, що він належить їй, у мене всередині щось обірвалося. Вона підбігла до Тигрія з тим набридливим, дзвінким сміхом, який притаманний лише тим, хто ніколи не мав у житті справжніх проблем. Її волосся, ідеально золоте, як магічний пилок, майоріло за нею. Вона була втіленням усього, що мене дратувало: наївна, голосна і, найгірше конкурентка у школі.

Вона демонстративно, дуже демонстративно, повисла на ньому. Її руки обвили його шию, а обличчя світилося задоволенням, коли вона промовила:

— Тигрій, мій дорогий, ти ж не забув, що ми маємо зустріти моїх батька? Ти купив подарунок? Я так зачекалася, поки ти повернешся!

Цей жест, ця показова демонстрація власності, була адресована не тільки мені, але й усій школі, яка, мабуть, вважало її ідеальною леді.

Я відчула різкий, пекучий біль у грудях, і це знову було нездужання. Але цього разу воно було змішане з гнівом. Це була не просто втома; це була реакція моєї магії на щось неправильне. Наче хтось у моїй свідомості смикнув за нитку, яка мала бути нерухомою.

Треба було йти. Мене вже нудило від усього, і від цих двох теж.

— Я не почуваюся добре, — різко кинула я, не дивлячись ні на кого з них. — Тіллі, ходімо.

Мій голос був настільки холодним, що, здавалося, Сібел знову побілів. Тигрій намагався мене зупинити. Я бачила в його очах щось схоже на турботу чи, принаймні, здивування, але мені було байдуже. Він був наречений, він був маг, він був конкурентом. Крапка.

— Прощавайте, хлопці, — швидко промовила Тіллі, кинувши на Сібела жалісливий погляд (цей погляд, до речі, обіцяв наступну таємну зустріч), і побігла за мною.

Ми йшли швидко, не озираючись. Вона намагалася жартувати, мовляв, Кендіс завжди грає на публіку, але в мене все всередині кипіло. Повернення до кімнати, де панував мій улюблений порядок, було єдиним, що могло мене заспокоїти. Я була зла на Матильду за її дурну закоханість, на Тигрія за його бірюзові очі і на себе за те, що взагалі звернула на них увагу. Мене не повинні хвилювати стосунки Кендіс і Тигрія.

Повернувшись у нашу кімнату, я тільки й мріяла завалитися на ліжко, загорнутися в ковдру і забути про світ. Коли ми зайшли до нашої кімнати, я відчула запах горілої магії. Це був не сильний запах, але він був. Я зупинилася, і Тіллі врізалася в мене.

— Що сталося, Маго? Ти наче привида побачила.

— Ні, — прошепотіла я. — Я відчула чужу магію.

Обернувшись, я помітила, що на наших дверях була прикріплена записка. Вона була того ж фіолетового кольору, як і перша, але ця була пришпилена зачарованим кинджалом, який світився червоним. Це вже не був жарт. Це була загроза. Мені? Знову?

Я швидко витягла кинджал, обпаливши собі кінчики пальців (але я не звернула на це уваги, бо відьмам не боляче).

«Ти не зможеш стерти все. Твоя таємниця вже відома, і вона буде розкрита. Ти втратиш усе. Не намагайся втекти.»

Я застигла, не розуміючи, як дихати. Звідки? Хто? Яка таємниця?

Знову записка. Знову погроза. Це вже було схоже не на жарт когось із першокурсниць.

Цього разу я не викинула записку. Я поклала її на стіл, а моя голова почала працювати, як старовинний відьомський механізм.

Тіллі підняла її й прочитала мовчки.

— Хто це може бути? — запитала подруга, її голос тремтів. — Це не схоже на витівки молодших курсів.

Тяжко зітхнувши, я тільки безсило знизала плечима.

— Звісно, ні. Я вже отримувала записки, це вже друга. Це робота сильної магії. Це може бути хтось із наших викладачів, наприклад, Ар'ян. Або... — я запнулася, — хтось зі школи.

— Але навіщо комусь робити це? — здивувалася Тіллі. — Про яку таємницю йде мова?

— Мені б знати відповідь на це питання, — відповіла я і почала розмірковувати вголос. — Друга записка з погрозою. Хтось хоче мене контролювати. Я не дозволю цього. Я знайду того, хто пише ці дурниці.

Я відчула, як моя магічна сила починає вирувати. Мені потрібна була допомога. Але від кого? Я не могла звернутися до викладачів, бо вони були частиною проблеми. Тіллі я відразу не хотіла втягувати в цю історію.

Раптом подруга, моя вірна, іноді дурна, але завжди підтримуюча подруга, підскочила.

— Я знаю, хто тобі допоможе! Сессі! Вона привид і багато чого знає та бачить!

Сессі – це була легенда нашої школи Відьом. Привид-бешкетник, який жив у старих стінах школи. Вона була відома тим, що перевертала підручники, псувала зілля та влаштовувала невеликі магічні аварії, але вона також була найкращим детективом у школі і була нашою подругою. Вона знала всі таємні ходи і всі брудні плітки.

— Сессі? Ти серйозно? — Я ледь не засміялася.

— Але вона наш привид, — наполягала Тіллі. — Вона вміє чути шепіт, якого ми не чуємо. Вона знає про таємниці більше, ніж будь-хто. Іноді вона допомагає… якщо добре попросити. Вона відьма, як і ми. Вона зрозуміє!

Це було божевільно, але настільки ж логічно, наскільки це можливо в цьому відьомському світі. Тіллі мала рацію. Я погодилася. Ми разом вирушили на старе горище, де Сессі мала своє «головне лігво».

Коли ми зайшли на горище, я відчула холод. Не фізичний, а духовний. Сессі сиділа на старому, покритому пилом комоді.

— О, дівчата! — її голос був схожий на шурхіт старої шовкової сукні. — Вам щось потрібно? Просто так до мене ви не прийшли б. Сьогодні в мене поганий настрій.