Розділ 7

Розділ 7

«Капелюшки. Прихована правда. Несподівана зустріч»

«Маго»

Капелюшна крамниця Мадам де Луар була оазою претензійної елегантності посеред галасливого містечка. Повітря тут було насичене запахом вишуканого шовку, висушених пелюсток троянд та м’якої, дорогої шкіри. Ці пахощі, на диво, дратували мене навіть більше, ніж різкі аромати ринку. Я сиділа в кутку на оксамитовому стільці, колір якого нагадував глибокий, майже чорний, синій. Моя голова була важка, а енергія, яку я ледь відновила після попереднього походу до міста, знову кудись зникала. Я відчувала себе, як магічний артефакт, що його забули підзарядити.

Знову я купилася на це.

Я нудьгуючи спостерігала за Тіллі. Вона була схожа на закоханого кошеня, яке вперше опинилося на складі риби. Її обличчя, зазвичай зосереджене лише на зіллях та чорній магії, тепер було повністю поглинена цією світською мішурою.

Тіллі приміряла один капелюшок за іншим. На сусідніх вітринах, що світилися під зачарованими лампами, лежали справжні витвори мистецтва:

Ось Фетровий капелюшок, прикрашений крилами рідкісного Совиного мотиля — він ідеально підійшов би для полювання на нечисть, але Тіллі просто вважала його «милим».

Ось Елегантний тюрбан з мусліну, що переливався золотими нитками, призначений для балів у світських колах Дресни — занадто яскравий для відьми.

Ось Широкополий капелюх-клош з найтоншого оксамиту, на якому блищала інкрустація з мідних та срібних самоцвітів. Чомусь він мені нагадав про недавній страйк.

— Маго, як тобі цей? — Тіллі обернулася. На її голові був крихітний, але занадто яскравий капелюшок-таблетка, оздоблений штучними квітами, які, здавалося, відволікали від її природного відьомського сяйва. — Я думаю, він підійде до моєї нової сукні на випускний бал!

Я ледь стримала стогін.

— Тіллі, — мій голос був низький і сповнений роздратування. — Ти відьма. Капелюх має захищати твій мозок від дурних ідей, а не приваблювати їх. Цей виглядає так, ніби його щойно виблював єдиноріг.

Вона надула губи, але вперше за весь час не засміялася. Це була та зміна в її поведінці, яку я помітила: вона стала занадто чутливою.

— Ти знову за своє. Ти просто заздриш, — пробурмотіла вона, обертаючись до дзеркала.

— Чому я маю тобі заздрити? — Я, склавши руки на грудях, дивилася на неї злегка здивовано. — Твоє життя — це відкрита книга. Моє життя — це зачарований фоліант, до якого немає ключа.

Я здогадувалася, що вона щось приховувала. Її очі блищали не від передчуття випускного балу, а від чогось іншого, більш особистого. Це було так очевидно, що мені стало нудно. Тож я вирішила запитати прямо, оскільки мене це дратувало.

— Добре, Тіллі, — я знизила голос. — Ми вже пройшлися по половині крамниці. Скажи мені правду, і ми підемо. Ти ж не просто так мене сюди витягнула, чи не так?

Вона опустила свій капелюшок і подивилася на мене. Її карі очі були повні благання.

— Маго... я не хотіла тобі говорити...

— Ти, Матильдо, моя подруга і відьма. Відьми не ховають свої таємниці одна від одної. Це порушує кодекс. Що ти приховуєш? Чи не пов'язано це з... хлопцем?

Я здогадувалася, що тут не обійшлося без якогось хлопця, який, певно, задурив голову Тіллі. З нею це відбувалося завжди. Спочатку вона до нестями закохувалася, а потім ми з Сессі її заспокоювали, бо вона, кинута хлопцем, хотіла наслати на нього прокляття. І якщо вона б це зробила, то втратила б набагато більше — свої сили.

Тіллі сіла на стілець поруч зі мною, її плечі опустилися. Вона виглядала приреченою.

— Так. Його звати Сібел. Він... він мені сподобався.

— І хто цей приречений? — запитала я, зробивши дуже серйозний вираз обличчя, хоча всередині думала інше. Мені хотілося струснути подругу і нагадати їй, чим усе може закінчитися.

— Це той хлопець, з яким ти посварилася на ярмарку і наслала прокльони, — швидко відповіла подруга, ніби боялася збитися.

У мене в грудях щось стиснулося, але це не була заздрість. Це було розчарування.

Я пам’ятала того хлопця, він тоді так мене розізлив.

— Ти, найталановитіша відьма на нашому курсі, за винятком, звісно, мене, закохалася в хлопця, який назвав нас злими відьмами? — мій голос був сповнений зневаги. — Це так банально, Тіллі. Це так не гідно нашого шляху.

— Він не просто хлопець! Він добрий! І він вибачився за свою поведінку. Ми... ми просто зустрілися після того, як ти пішла. І він мені сподобався.

Закотивши очі, я, шумно видихнувши, зробила зауваження.

— Він вибачився перед тобою, а не переді мною. Любов — це лише тимчасова хвороба. Вона зникне, щойно ти отримаєш догану від батьків за те, що зганьбила свою сім'ю. Ти знаєш правила.

Тіллі заплакала. Її сльози були справжніми, не магічними.

— Чому ти така холодна? — вона прошепотіла. — Ти не розумієш, як це — бути закоханою?

Я відчула, що мені треба встати. Розмова була занадто інтимною, занадто людською і відбувалася не в тому місці. Я не могла цього витримати. Я була готова втекти з цієї крамниці. Але тут сталося те, що змусило мене завмерти.

Крізь товсті оксамитові штори, які відділяли VIP-секцію для примірки від головної зали, я почула два чоловічі голоси.

Відьми, як відомо, мають гострий слух, особливо, коли йдеться про плітки. І я почула розмову двох молодих чоловіків. Чим уважніше я прислухалася, тим чіткіше розуміла — йдеться про нас із Тіллі та про інцидент на ярмарку.

Цього ще не вистачало. Ну чому саме зараз і сьогодні?

— Я ж кажу, — промовив один голос, і я впізнала в ньому голос того хлопця з ярмарку, що наштовхнувся на мене. — Вона справжня богиня, Тигрію! А її подруга... та просто відьма, злісна і дика. Вона мене прокляла!

Моє серце забилося швидше. Я почула, як він розповідає про мене.