Розділ 6

Розділ 6

«Загадкова записка. Таємниці Тіллі. Похід за капелюшками»

«Маго»

Я прокинулася від тиші. Не такої тиші, яка панує вночі, а такої, що змушує озирнутися. Сонце ледь-ледь пробивалося крізь вікна, кидаючи сірі смужки світла на моє ліжко. Я ще кілька хвилин, лежачи, подумки повернулася до дня мого народження. Мені все було не зрозуміло, чому я пам’ятаю той вечір уривками. Мій вихід до гостей, хвилювання, танець… це я пам’ятаю, а потім усе, як у тумані. Можливо, це таки стрес на мене вплинув. Напевно.

Я потягнулася, і моя рука наштовхнулася на щось незвичне — тонкий сувій пергаменту.

Він не був схожий на звичайну записку. Він випромінював слабке фіолетове світіння, а його краї були обпалені, наче хтось поспішав і не мав часу на магічні ритуали. Я на мить замислилася, хто міг залишити його тут. Хтось із дівчат? Але навіщо?

Може… Я похитала головою, відганяючи такі ганебні думки. Невже пан Ар'ян написав мені записку? Ні, ні і ще раз ні. Треба якомога швидше закінчити з цим парі.

Я розгорнула його, і мої очі пробігли по рядках.

«Я бачив тебе відьмо. Твоя таємниця і моя теж. Та ніч… той день… пристрасть… я знаю… має пролитися кров…»

Мої брови збіглися на переніссі. Яка пристрасть? Яка ніч? Я відьма, яка ніколи не мала стосунків. Мене це не цікавило. А кров... хіба що після моїх експериментів, коли я різала собі пальці? Які дурниці.

Я, звичайно, могла б спалити цю записку, але мені було лінь. Якийсь примітивний жарт, напевно, когось із першокурсниць. Я просто зім'яла її й кинула в смітник. Вона не варта моєї уваги. Але дивний осад залишився.

Я вийшла з кімнати й помітила, що Тіллі сиділа на пуфі, гортаючи каталог із капелюшками. Вона була неймовірно рожева, а її очі світилися. Її обличчя було таким щасливим, що я навіть відчула невеликий укол заздрості. Вона, як завжди, була легка і безтурботна, ніби її не хвилювали проблеми. Але я знала, що вона когось приховувала. Цікаво, як довго вона буде приховувати його від мене?

— Я чула дзенькіт пошти. Тобі прислали листа? — запитала Тіллі, кидаючи на мене зацікавлений погляд.

Я вирішила не говорити подрузі про лист. Це лише жарт, і він не вартий уваги.

— Ні, — я заперечила. — Це був лише каталог із настоянок.

Тіллі знизала плечима. Відклавши роздивляння каталогу Матильда ляснувши в долоні, вигукнула:

— Пам'ятаєш, ми ж домовлялися піти в магазин.

Я здригнулася. Знову? Я згадала попередній похід на ярмарок. Після нього я почувалася виснаженою. Здавалося, що моя магічна сила зникала, як вода в піску. Я не могла це пояснити. Від усього цього у мене йшла голова обертом і відчула себе наче вичавлений лимон. Я не була готова.

— Сьогодні? — запитала я виснажено, опустившись на стілець. — У мене були плани.

— Ти, як завжди, зайнята. Ти не любиш мене, — пробурмотіла Тіллі, і її обличчя скривилося.

— Не драматизуй, — я відповіла. — Просто я не дуже добре почувалася після останнього разу.

Тіллі взяла мене за руку.

— Я знаю. Але сьогодні буде краще. Я обіцяю. Ми підемо лише до крамниці, і купимо лише те, що нам потрібно. Добре? Ми швиденько.

Я глянула на її обличчя. Її очі благали, а на обличчі був такий щирий вираз, що я не могла відмовити. Я почала здогадуватися, що вона не просто так хотіла піти. Подруга щось приховувала. І я мала з’ясувати, що саме. Я, відьма, яка не любила хаос, який чинила Тіллі, і відчула, що ця таємниця буде не менш цікавою, ніж моє парі з ельфом.

— Добре. Ми підемо. Але тільки ти й я. Жодних сторонніх.

Тіллі посміхнулася, і її очі світилися від щастя.

Для себе я вирішила підіграти їй.

Ми вирушили до міста, і я, як завжди, була спокійна, як удав. Тіллі ж була збудженою, як перед важливою подією. Чи зустріччю? Вона постійно оглядалася, ніби хтось мав прийти або побачити когось.

Ми зайшли до крамниці, яка була забита різними речами. Там були капелюшки, сукні, взуття, прикраси. Я відчула, що мої вуха починають боліти від шуму.

— Тут так багато всього! — прошепотіла Тіллі. — Я не можу вибрати!

Я лише знизала плечима. Я не розуміла, чому вона так зацікавлена цими речами.

Ми пройшлися по магазину, і я помітила, що Тіллі постійно оглядається, ніби когось шукає. Я не могла зрозуміти, що вона робить.

Я посміхнулася про себе і, вдавши, що уважно розглядаю сукню на манекені, краєм ока помітила, що Матильда ось-ось зірветься і пробіжить шукати того, кого шукала, і це не були прикраси. Я вирішила запитати її, і її обличчя стало білим.

— Ти що, шукаєш когось? — запитала я, і її обличчя стало білим.

— Ні, — вона відповіла. — Я просто дивлюся.

Я відчула, що вона бреше. І це мене здивувало. Матильда ніколи не брехала мені.

— Тобі краще сказати мені правду, — я промовила, і мій голос був твердим, як камінь. — Я відьма, і ти теж. Я знаю, коли мені брешуть.

Тіллі мовчала. Вона не знала, що сказати. Я чекала, сподіваючись на зізнання подруги. Я, Маго, яка не любить проблем, знала, що ця проблема буде цікавою.