Розділ 4

Розділ 4

«Грошові бунти. Гаряче парі. Бірюзові очі»

«Маго»

Острів Яхам-Кам, незважаючи на своє віддалене розташування, жив своїм, несподівано бурхливим життям. Дощ, що лив не припиняючись, не міг змити ані бруд із доріжок, ані обурення з облич учениць. Школа Відьомства гуділа, як розтривожений вулик, і причиною цього був страйк.

Маго, звично закинувши сумку через плече, вийшла з гуртожитку й зупинилася — перед головним корпусом зібрався натовп дівчат. Хтось махав плакатами з кривуватими написами «Стипендію — нам!», «Ми не будемо мовчати!», «Гроші на книги, а не на нові килими ректору!», «Мідна стипендія – це сором!». Хтось голосно сперечався, хтось сміявся, а найзавзятіші горланили пісню, що більше скидалася на бойовий марш, ніж на студентський гімн. По всьому подвір’ю, де зазвичай панувала гнітюча тиша, тепер розносився гул обурення.

— Більше срібних! — дружно волали учениці молодших курсів. — Ми заслуговуємо на гідне утримання!

Дівчата вимагали підвищення стипендіальних виплат. Як я і знала, більшість відьом, що навчалися тут, походили з менш забезпечених сімей, і мідна монета, яку вони отримували щотижня, ледь покривала витрати на прості інгредієнти для зілля та поганенькі підручники. Вони стояли, закутані у свої чорні уніформи, створюючи похмуру, але рішучу картину протесту. Декотрі навіть змайстрували щось на кшталт прапорців із чорними символами — очевидно, вирваними з конспектів із демонології.

— О Боги… — зітхнула я, ледве стримуючи сміх. — Та хто їх підбурив? Кому вистачило сміливості піти проти системи? Це щось нове.

— О, страйк, — протягнула Тіллі, яка вийшла слідом за мною. — Я ж казала, що до цього дійде, коли всім школам підняли виплати, а нашій ні.

— Знову бунт? — Я злегка скосила очі. — Минулого разу вони вимагали нові ковдри й подушки. Потім безкоштовні обіди.

— Ну, не можна ж вчитись на порожній шлунок і без грошей, — підморгнула подруга. — Приєднаємося? Може змінимо цю систему?

— Ми? — я примружилася. — Ти ж не збираєшся приєднатися до цього балагану?

— Чому ні? — щиро здивувалася подруга. — Ми теж маємо право на гідні виплати. Ти ж знаєш, скільки я витрачаю на еліксири краси! А вони — дорого коштують, між іншим! Я теж хочу!

Я підняла брову.

— Може, ще й окрему компенсацію за твої любовні розчарування вимагатимемо?

Тіллі насупилась, але швидко відновила бойовий дух:

— Жартуй-не-жартуй, а факт залишається фактом. Нам належить більше! Усі це знають. А ти, моя люба, не вдавай, що тобі байдуже.

Я зупинилася, оглянула строкатий натовп і повільно похитала головою.

— Ні. Мені за навчання платять батьки. Я не буду стрибати з плакатом, коли й так маю все необхідне. Коли моє навчання закінчиться, я одразу вийду заміж, і мої фінанси мене більше не турбуватимуть. Чому я маю ризикувати своєю обіцянкою і доганою від батька заради мідної монети?

— Зі своєю обіцянкою ти занадто правильна, — надула губи Тіллі.

— А ти занадто любиш проблеми, — усміхнулася я.

Внутрішньо я відчувала себе цілком виправданою за те, що не втручалося туди, куди не потрібно. Моя мета цього року була чіткою: здати екзамен на золото, отримати диплом і вплутатися в якусь історію, ну й виконати угоду. Жодних ризиків, жодного хаосу. Я не збиралася руйнувати своє майбутнє через чужі фінансові проблеми, якими, до того ж, повинна займатися адміністрація.

Я вже хотіла щось додати, та раптом із глибини юрби піднявся гул. Учениці розступилися, і на кам’яні сходи головного корпусу вийшла ректорка — сувора пані, з ніжним ім’ям Амор, з такою постаттю, що навіть статуї на подвір’ї мимоволі вирівнювались. Вона метнула на натовп погляд, який міг заморозити навіть полум’я.

— Досить, — її голос пролунав холодно й чітко, наче дзвін кришталю. — Я дам вам рівно п’ять хвилин, аби припинити цей цирк. Інакше в когось різко знизиться не лише «стипендія», а й оцінки.

Натовп стих. Дівчата переминалися з ноги на ногу, поглядали одна на одну. А ще мить потому кілька найсміливіших розчаровано згорнули плакати. Хвиля протесту почала танути на очах.

Ректорка Амор посміхнулася, зрозумівши, що адміністрація взяла гору над бунтом. Погляд темних очей ректорки зустрівся з моїми. Потім, кивнувши, вона попрямувала назад до адмінбудівель.

Я тихенько пирхнула.

— От і вся революція, — пробурмотіла я. — Вистачило одного погляду.

— Ти завжди все псуєш! — Тіллі незадоволено тупнула ногою. — Треба було підтримати! Ти в добрих стосунках з адміністрацією школи. Разом ми могли б…

— …втратити час і набути проблем, — перебила я. — Ні, дякую. Мені диплом дорожчий за ваші балагани.

— Маго, ти нестерпна! — подруга відвернулася, але в її очах світився виклик. — Ось побачиш, одного дня ти сама опинишся серед таких «бунтівниць».

Я лише усміхнулася куточком губ. Мене чекало значно цікавіше заняття: продовження нашої гри з новим викладачем-ельфом. І я зовсім не збиралася здаватися — парі з Тіллі ще не закінчено.

Наступного дня в Школі, попри ще незакінчений страйк, панувала напружена тиша. З вікон класів було чутно, як викладачі намагалися змусити дівчат до навчання. Ця тиша була моїм подарунком, бо я саме готувалася до свого улюбленого «уроку» — Теорія магії, який вів Ар'ян, новий викладач-ельф.

В аудиторії для магії вже панувала незвична тиша. Сьогоднішній урок обіцяв бути цікавим: замість старої викладачки, яка засинала посеред заклинань, на кафедрі стояв новий учитель. І не просто учитель — ельф. Високий, стрункий, з довгим сріблястим волоссям і зеленкуватим відтінком очей, що світилися наче смарагди. Ар'ян стояв біля дошки, його висока, струнка фігура в оксамитовому костюмі контрастувала з нашими похмурими чорними уніформами. Його загострені вуха були майже непомітні під світлими пасмами, але його аристократична постава видавала його походження. «Він не витримає», — промайнуло в мене в голові. Парі, яке я уклала з дівчатами, підживлювало мою егоїстичну відьомську натуру. Я пообіцяла, що ельф втече з нашої школи до кінця навчального року. Ставкою було моє нове, екстравагантне вбрання на випускний вечір і настоянка любовного зілля, яку я продавала за купу грошей, а дівчата з нашої школи мріяли використати, але воно коштувало шалених грошей. Так-так мої настоянки коштували грошей. Потрібно щось заробляти, щоб талант не марнувати. Мої зілля користувалися популярністю, навіть на інших островах, і я цим пишалася.