Розділ 3

Розділ 3

«Початок навчання. Невелике парі. Нове обличчя на території школи»

Струснувши пил із дорожнього костюма, я озирнулася й скривила губи. Ну от і я на місці. Улюблений навчальний заклад зустрів мене дощем. Щойно я переступила поріг — точніше, ворота Школи Відьомства — як небо розверзлося, і полило, наче з відра. Чудово. Просто чарівно.

Дощ, який зустрів мене біля воріт, не просто лив, а вивергав на землю потоки води, мов злісний дракон, що плакав над розбитим серцем. Це була ідеальна погода, щоб зануритися в осінню меланхолію, і моя внутрішня відьма була цілком задоволена. Я завжди любила, коли навколишній світ відображає мій настрій.

Похитавши головою, я клацнула пальцями — і мій багаж, мов живий, попрямував слідом. Погоду варто було б підправити, але, на жаль, магією стихій я не володіла. Доводилося викручуватись і вигадувати на ходу. Моє тіло тут же огорнула невидима прозора пелена, що не дозволяла промокнути. Усміхнувшись власній винахідливості, я випрямилася й урочисто увійшла на подвір’я закладу.

Школа Відьомства розташовувалась на острові Яхам-Кам, неподалік від столиці Дресни — на землях людей. Чому правителі вирішили саме так? Та все просто: логічно було заснувати чотири школи — Меча, Чарівництва, Магії та Відьомства. Усі вони стояли осторонь від навколишніх селищ і міст. І потрапити на їхню територію було непросто — їх оточував ліс. Чи жили там духи, привиди або лісові божества — я не знаю.

Розташування шкіл було таким: Школа Магії — на півночі. Там навчалися виключно маги й магині, вивчали всі види магії.
У мене були здібності й усі ознаки того, що я могла б легко опанувати магію, але я — донька свого батька.

Школа Меча — це ще той збіговисько. Вона стоїть на східних вулицях, і там навчаються виключно хлопці. Дівчата — одиниці — наважуються здобувати там освіту, але не витримують натиску й тікають. Уявіть собі: дівчина в одному залі з сотнею спітнілих, прищавих мужланів, у яких усі думки — між ногами. Бр-р! Мене аж пересмикнуло.

Школа Чарівництва — це щось на кшталт казки. Там здебільшого навчалися діти фей, ельфів та інших магічних істот. На відміну від Школи Магії, де могли навчатися й люди — ті, в кого проявилися здібності, щоб навчитися їх контролювати — у Школі Чарівництва творилися справжні дива. Ми жартома називали її «Країною чарів». Чарівною на всю голову країною, що розташувалась на Південних вулицях.

А от моя школа — це зовсім інша історія. Про неї я ще розповім.

Територія невелика: навчальний корпус, лабораторії, житлові приміщення та адміністративні будівлі. Усі споруди Школи Відьомства утворюють коло, всередині якого — невеличкий парк із фонтаном і лавками для відпочинку. Тут завжди панує якась гнітюча тиша — її створює купол, що захищає школу, приглушуючи звуки зовнішнього світу. За словами викладачів, це сприяє гармонійному навчанню юних відьом.

Ха! Більшої нісенітниці я ще не чула. Але що поробиш — треба слухатись і коритись. Добре хоч, що мені залишився лише один рік, і я…

Вільна? На жаль, ні. Я дала слово батькові: щойно отримаю диплом і сертифікат про освіту — вийду заміж. А далі — прання, готування, прибирання, і в найкращому разі — троє рум’яних карапузів. Ех… А я мрію про інше. Не про таке життя я мрію.

— Маго!

Озирнувшись, я побачила, як до мене прямує Тіллі. На її пухких губах грала усмішка, а слідом за нею дріботів гном, тягнучи за собою візок, набитий сумками з «приданим». У чорній сукні Тіллі виглядала просто чудово. Іноді я дивувалась її легкості.

Мені завжди було з нею спокійно й без напруження, хоча Тіллі мала характер, зовсім не властивий відьмам. Вона вирізнялася добротою, а її жарти смішили навіть мене. Саме ця схожість — у внутрішній свободі — ставила жирну крапку й довершувала нашу дружбу.

Ставши поруч, вона взяла мене за руку й театрально промовила:

— Ви, як завжди, чарівні, моя люба! Дозвольте запросити вас на танець? — вона театрально схилила голову, а її обличчя з пухкими губами та карими очима випромінювало задерикуватість.

Я усміхнулася, підхопивши її гру.

— І якою була відповідь?

Стоячи поряд з Матильдою, я була її повною протилежністю. Вона — день, я — ніч.

Я вирішила підіграти, починаючи вловлювати суть її слів. Тіллі вмить стала серйозною:

— Ніяким. Цей… я навіть не знаю, як його назвати — зіпсував мені весь вечір. У результаті я просиділа всі танці в кутку зали, заливаючи душевний біль настоянкою. Знала б — підлила б йому любовне зілля. Ти ж не образишся, я флакончик у тебе поцупила?

Я лише похитала головою, ніби мене нічого не дивувало.

— Покладеш назад, якщо не знадобився.

— Вредина, — надувши губки, проворчала Тіллі й, взявши мене під руку, махнула гному, щоб ішов слідом.

— Ну, а ти як?

Я на мить замислилася. Окрім легкого нездужання, що переслідувало мене останнім часом, почувалася цілком нормально. Щоправда, якось стерлося з пам’яті, як я потрапила до своєї кімнати після дня народження. Невже мене так розморило після випитого? Цілком можливо — я ж тоді нервувала, постійно обмірковувала свій вчинок і рішення, що чекає мене після навчання.

— А є на що скаржитись? — перепитала я, і ми продовжили шлях до житлових приміщень.

Поруч із нами йшли інші дівчата: хтось ніс речі, хтось ішов налегко, а решта — такі, як ми, старші учениці — користувалися магією.

— У мене, наприклад, є, — заявила Тіллі, гордо задерши підборіддя. — У мене стільки страждань і розчарувань! У мене такі пристрасті розігрувались, що можна писати роман про кохання!

Ми йшли далі, за спиною в нас маячила фігура гнома, який тягнув візок з багажем. Я кинула на нього погляд, і в моїй голові промайнула ідея: він був би ідеальним об'єктом для експериментів. Я вже уявляла, як він, під дією мого нового зілля, почне співати серенади гномкам-прибиральницям. Але Тіллі одразу затягла мене в нашу кімнату, і мені довелося відкласти ці думки на потім.