Розділ 1

Розділ 1

«Запрошення. Очікування свята. Угода»

"Маго"

Відклавши запрошення, я тяжко зітхнула. Мій пальчик із тоненьким нігтиком, нафарбованим у чорний колір, зупинився на імені Тигрій ІІІ, граф Вандерберг. Ще раз глибоко зітхнувши, я відвернулась і подивилася у вікно, за яким ріс дуб. Через кілька днів — мій день народження, що припадає на кінець останнього літнього місяця. Я завжди чекала на цей день, але тільки не цього разу. Це було моє дев’ятнадцяте день народження, а отже, незабаром я стану дорослою, і моє навчання в Школі Відьмовства завершиться. Канікули добігали кінця, і вже за сім днів розпочнеться новий навчальний рік.

Мій погляд перемістився на сумки, що стояли біля великої шафи. Ще вчора я вже щось поклала до них, і від цього ставало ще сумніше. Я й досі не розуміла, чому мама так раділа і вирішила влаштувати бенкет на весь світ. Так-так, саме так — якщо подивитися на весь той список запрошених, який вона вручила мені сьогодні вранці, у мене буквально відібрало мову. Мені нічого не залишалося, як із важким серцем погодитися.

А що я могла вдіяти проти впертості й ентузіазму феї? Хіба що погодитися, бо наслідки моєї незгоди могли бути непередбачуваними.

Зітхаючи з гіркотою, я щоразу усвідомлювала: бути відьмою в родині, де мати й три сестри — феї, не найкраща ідея. Але, як кажуть, родину не обирають — доводиться миритися з усім.

Ви, мабуть, думаєте: як могла з’явитися відьма в родині фей?

Відповім. Мене не всиновили. Я — рідна донька свого батька. Він у нас — відьмак у п’ятому поколінні, а я, так би мовити, плід кохання відьмака й феї. Як так сталося? Це вже інша історія, довга й нудна, яку розповідати зараз не варто.

Оскільки я — старша з доньок, на мене покладали великі надії. Аж до того, що я мала вдало вийти заміж — обов’язково за відьмака, ну, в крайньому разі, за мага чи чарівника.

Ну-ну…

Але ж ніхто не питав мене, чи хочу я взагалі виходити заміж, правда?

Мене починало дратувати, щойно мама заводила цю тему. Навіть зараз, коли думаю про це, в мене смикається ліве око — а це вже недобрий знак.

Все-все, треба взяти себе в руки й продовжити підписувати ці кляті запрошення. Минуло ще півтори години тиші й спокою. Були лише я та запрошення. Спокій і тиша.

Ага…

Знизу, з першого поверху, долинув сміх, а потім — швидкі кроки, і вже за хвилину до кабінету ввалилися мої сестри-близнючки. Рене й Мейсі цієї весни виповнилося тринадцять, і восени вони вирушать на навчання до Школи Чарівництва. Нарешті весь дім і слуги зітхнуть з полегшенням. Ці дві руді бестії могли довести до сказу будь-кого. Їхні вчителі й няні тікали вже наступного дня після знайомства.

Дві руді маленькі шибайголови боялися лише батька і… мене.

Це все їхня фейська натура. Коли я дивилася на них, то дивувалася, що ми — рідні сестри. Але якщо придивитися уважніше, риси обличчя й колір очей усе ж свідчили — родичі.

Цього разу Рене й Мейсі, очевидно, вже щось утнули, бо, щойно побачили мене, одразу притихли й, зайшовши до кабінету, чемно привіталися.

Відклавши перо, я примружила очі й, склавши руки на грудях, з підозрою поглянула на цих двох. Помітивши це, дівчата боком відійшли ближче до каміна, переглянулися й тихенько захихотіли.

— І що цього разу? — запитала я, піднявши одну брову.

Довго чекати не довелося — відповідь на моє запитання надійшла миттєво.

З коридору долинув мамин крик:

— Рене! Мейсі! От негідниці! Якщо я вас знайду — шкуру спущу! — а трохи тихіше вона вже жалілася: — Скільки сил витрачено? Скільки часу й тканини…

Чим більше я слухала, тим чіткіше розуміла, про що йдеться. Закотивши очі, я пошепки сказала їм зачинити двері.

Дівчата кинулися й тихо прикрили її.

— Не варто було псувати вбрання, — промовила я, підводячись із-за столу. — Ви тільки погіршили ситуацію. Уперті.

— Але… ми…

— Ми хотіли доповнити їх і внести щось своє, — завершила Мейсі з винуватим поглядом, дивлячись на мене.

Рене повторила за сестрою, змахнувши довгими віями. Через кілька років вони перетворяться на вродливих дівчат, які з легкістю розбиватимуть чоловічі серця. А зараз переді мною стояли двоє ще дітей — з вітром у голові й гучним сміхом.

— Гаразд, — приречено зітхнула я, частково розуміючи їх, бо й сама не надто хотіла вдягати те, що мама замовила на пошиття.

Підійшовши до дверей, я повернула ключ у замковій щілині. Не встигла відійти, як мама натиснула на ручку й потягнула двері на себе.

— Маго, ти ще тут? — запитала вона, постукавши.

— Так, — відповіла я й поспішно додала: — Їх тут немає. Мені залишилося трохи, і всі запрошення будуть підписані. Не заважай мені.

— Ти кажеш правду? — якось невпевнено поцікавилася вона, явно не вірячи мені.

— Мамо! — вже роздратовано вигукнула я, починаючи сердитися.

Настала хвилина мовчання — вона обдумувала, що робити далі. Почулося, як вона, шарудячи спідницями, пішла.

Рене й Мейсі з полегшенням видихнули й обидві плюхнулися на диванчик.

Тепер настала моя черга отримати послугу за послугу.

Усміхаючись, я підійшла до них, поклала руки на плечі обом дівчатам і промовила:

— Тепер ваша черга допомогти мені.

Я говорила спокійно, трохи тихіше — так, як це робив батько, коли хотів, щоб його не просто слухали, а почули. Дівчатка напружилися й знітилися. Опустивши голови, Рене й Мейсі в один голос запитали:

— Так??

Усміхаючись хитро, я обійшла диванчик, сіла в крісло, склала руки на животі й, піднявши на них погляд, відповіла:

— Ви ж знаєте: послуга за послугу. От бачите — за кілька днів у нашому маєтку відбудеться урочистий вечір на честь мого дня народження.

Я зробила глибоку паузу, щоб вони зрозуміли, про що йдеться і чого саме я від них хочу. Дівчатка переглянулися й кивнули.