Сцена 15

— Бляха, як же вчасно, — тиша в гримерці, викликана тим, що всі в ній зосередилися на тому, щоб перевдягнулися на виступ, перервалася роздратованою Ольгою.

— Що сталося? — Марія і Офелія обернулися до неї. 

— У когось є скріпка? — спитала спершу замість відповіді вона, а тоді пояснила: — У мене ґудзик відірвався ззаду. А зараз ні нитки з голкою, ні часу особливо немає, щоб пришити назад.

Марія оглянула речі біля себе, хоча знала майже напевно, що ні скріпки, ні чогось, що можна використати замість неї, не брала з собою. Так і сталося.

— Скріпки нема, є булавка, — сказала Офелія, тримаючи її в руці.

— Годиться, — було помітно, як видихнула Ольга. — Якщо ще допоможеш закріпити, взагалі золотом будеш.

— Секунду, — на її обличчі з’явилася усмішка. Вона встала і підійшла до Стефанішиної. Взяла дві частини тканини, які до цього кріпилися ґудзиком, і з'єднала їх булавкою.

Марія глянула час на телефоні. До цього вона фокусувалася на репетиції та тому, щоб зібратися, а тепер відчувала, як тілом проповзало хвилювання. Радше позитивне, від передчуття повернення на сцену в ролі, яка ставала на час репетицій та вистав її особистістю.

Роздавався стук у двері.

— Готові? — після того, як отримав дозвіл, увійшов Борис у гримерку.

— Як і завжди, — підвелася Марія зі стільця, тільки закінчивши складати косметику, і глянула на Ольгу, з якою вона перша мала виходити.

— Супер, — кивнув він. — За п’ять хвилин починаємо.

Вони були тут з одинадцятої. Лише з певною перервою, коли вони пішли пообідати в кафе неподалік. І тепер нарешті час вийти і зробити те, для чого вони зібралися.

Хоч у них і були повні зали в рідному місті, все одно були побоювання, що вони не зберуть багато людей в іншому. Безпідставні, варто сказати. Не менше ніж сімдесят відсотків квитків продали. Це не враховуючи тих, хто міг надумати в останній момент. І всім їм треба показати, що вони зробили правильний вибір.

Марія з Ольгою вийшли на сцену. Традиційний, відпрацьований багато разів на репетиціях, початок задав позитивний тон, на якому продовжувалася вистава.

Все не відрізнялося від репетицій, все так же відточено до дрібниць.

— Яке ви мали право красти мої листи? — з обуренням у голосі глянула Марія в образі Наталії Павлівни на Ігоря, який був за Івана Стратоновича.

— Право? — поблажливо посміхнувся той. — Ну, ми цих сентиментальних виразів вживать не будемо. Ви, може, щось інше хотіли спитать.

У його очах зблиснули недобрі вогники, що їй перехопило подих. 

— Я так вражена, що мені не до виразів! — на її щастя ця сцена потребувала як раз такого стану.

— Вона вражена! — зачудовано, але з їдким сарказмом, проговорив він. — Та ви тільки увійшли, глянули на мене і вже зрозуміли, і яке право, і через що... Вона вражена!

— Боже, яка ненависть, злоба! — вигукнула Наталія. Пульс все ставав частіше.

— Ви вражені й не розумієте, через що? — продовжував насміхатися Іван. — Хе!

— Даю слово, що не розумію! — стояла на своєму вона, хоча твердість у голосі вдавалося зберігати все складніше.

На репетиціях і попередніх виступах він уже був таким. Та цього разу дуже невчасно в думки прокрадалися про вчорашні посиденьки і те, у що вони перетворилися. Тримати межу між Марією і Наталією ставало сильно важче. Ким була вона, і хто дивився на неї з цим то презирством, то насмішкою, зараз? Але зараз не час про це думати.

— О! Вашому слову я вірю! — їй хотілося бути деінде, втекти подалі. Погляд фокусувався куди завгодно, а не на ньому. — Коли ви даєте слово, то я вірю. Ну, так я сам з'ясую вам. Ненавиджу за те, що ви обманули мене. Чуєте? Так, так, добродійко, обманули! Ненавиджу вас за те, що цілий рік мучився заздрістю до Андрія Карповича. Ненавиджу за те, що цілий рік здушував в собі нечисті (як я думав тоді) помисли про вас. Ненавиджу за те, що люблю вас. Розумієте тепер?

Ці слова вдарили прямо в сонячне сплетіння. Вони набували іншого зовсім значення. Принаймні для неї. 

— І далі видаватимете з себе вражену, чи справді не маєте, чого сказати? — після цих слів вона зрозуміла, що застигла надто надовго.

Цього не було в тексті, але допомогло повернутися на землю. Зараз її репліка. Так.

— Знаєте що, Іване Стратоновичу, все так склалось, що нам неможливо балакать, — вдалося нарешті сфокусуватися на виступі. Зараз мав значення лише він, тож їй треба було продовжити те, що вона неодноразово робила. — Чи я винна, чи що інше, я не знаю та й не хочу знати. Єдине, що лишається — це, справді, покликать Андрія Карповича, дать йому листи, сказать усе, що ви чули... і... кінець.

— І ви так легко на це згоджуєтесь? — здивовано глянув на неї той. Більше, ніж мав був би.

Стоп, це ж мало бути пізніше.

Марія перескочила на репліку, до якої ще мала б бути купа інших. Але ж до того там мав би бути монолог Івана. І шо тепер?

— Тепер згоджуюсь, — уже не було іншого виходу, як продовжити текстом далі. Здається, ніби це не мало б бути помітно, нічого важливого не випустили.