Сцена 12

Як би вони не намагалися, ніяких доказів, які могли б хоч якось прояснити, що сталося з Дмитром, не знайшли. Навіть не можна було стверджувати на всі сто, що та ділянка лісу стала місцем смерті. Узагалі нічого, за що можна зчепитися.

— Весела ж у нас справа, — почесав скроню Марк, який за наказом начальника відділу доєднався до розслідування. П'ять років різниці в досвіді роботи на його користь мали б допомогти дізнатися, що трапилося з Дмитром. Цю справу хотіли знову відкласти, зважаючи на давність, та Владислава виявилася достатньо переконливою, щоб відмовити від цієї ідеї. 

— І не посперечаєшся, — надавила пальцями на очі вона.

Узяла матеріали справи, які б навряд дали щось нове. Ще й спроби вистежити того, хто дав їм локацію, не принесли успіху, через що вони більше схилялися до версії, що це був сам убивця. Але для чого? І чому тільки зараз?

— Дивись. Тут він десь за тиждень до зникнення потрапив у лікарню з приступом епілепсії, — простягнув він папірець, коли завершив проходитися ним очима, Владиславі.

— Епілепсії? — вирішила перевірити вона, не повіривши спочатку. — У нього ж не було написано в мед. карті, що він на неї страждав.

Побачила той запис і почала масажувати собі шию вільною рукою.

— Ні, але тут написано, що змішав алкоголь з антидепресантами. Може, це тупий прикол по молодості, що думали, що ще більше кайфу буде, — Марк знизав плечима, — бо, здається, йому їх не виписували.

— Не виписували, — погодилася Єфімчук. Вона взагалі не пам'ятала, щоб хоч десь згадувалося, що він звертався до психіатра.

— Тоді просто ідіотизм.

— Але чому нікого іншого не накрило? — із сумнівом поставилася та до пояснення Вервеги.

— Та хто зна, — відмахнувся слідчий, а після паузи додав: — Ти ж не думаєш, що це була перша спроба його вбити?

— Я навіть не знаю, що і думати, — зізналася вона. — Може, зв'язатися з тим, хто займався цією справою?

— А, це був Олегович, — сказав той і пояснив, що за пів року після того, як Марк прийшов на роботу у відділ, той пішов на пенсію. — У мене може навіть номер зберігся.

Чоловік взяв телефон і почав гортати контакти. На щастя, виявилося, що він не займався давно їхньою чисткою, тому вдалося знайти. Поставив на гучномовець, і роздалися гудки. Після декількох взяли слухавку.

— Алло, так, — почувся дещо різкий голос.

— Добрий день, Євгеній Олегович, — почав слідчий. — Це Марк Вервега. Ми з вами працювали якраз, коли ви виходили на пенсію.

— А, точно, — відповів після паузи, яку взяв, щоб пригадати. — Привіт.

— Я тут насправді по ділу, — постукував Марк ручкою по столу. — Пам’ятаєте зникнення Дмитра Висоцького?

— Звісно, —  прозвучало так, ніби інакше й бути не могло. — Я чув, що його знайшли. Як просувається розслідування?

— Та от ми тому і телефонуємо, — його погляд перейшов з телефону, що лежав на столі як раз між ними, на Владиславу. — Хотілося б дізнатися, що ви пам'ятаєте про нього.

— Та що там я можу пам’ятати того, чого не прочитаєте у звітах, — з характерного важкого видиху можна було здогадатися, що він сів.

— Якщо точніше, — втрутилася Владислава, — то вам не здалося підозрілим, що незадовго до зникнення він потрапив у лікарню з отруєнням?

— Отруєнням? — перепитав той. — У-у, не пригадую такого. Ми навіть і не розглядали це як убивство.

— У цьому і проблема, — сперла голову на руки, лікті яких стояли на столі. — Тут таке відчуття, що і розслідування не було.

— А ви побачили там привід розглядати це як вбивство? — з їдкістю прозвучала відповідь.

— Не особливо, — мусила визнати вона. — Але ми знайшли тіло посеред лісу. Закопане. Невже ви не шукали там?

— Знайшли, — сказав так, ніби це було чимось абсолютно не вартим уваги. — Після того, як дали наводку. Я теж це знаю. То ви ще хочете мене звинуватити в некомпетентності?

— Ви не відповіли на питання, — намагалася спокійно, але твердо, гнути свою лінію вона, хоча і починали дратувати спроби співрозмовника захиститися і переконати в тому, що вони не зробили б краще. — Ви обшукували ліс за містом чи ні?

— Ні, — здався він.

— Чому? — це б мало бути одним із місць пошуків, якби розслідування справді вели.

— Подивився б я як ви шукали, коли втручається сама обласна прокуратура, — випалив гнівно Євгеній.

Що ж, це багато чого пояснювало.

— В сенсі? — вона перезирнулася з Марком, одним поглядом питаючи в того, чи він чув щось про таке.

— В найпрямішому.

— А можна детальніше? — тут і Вервегу це зацікавило, змушуючи знову взяти участь у розмові.

— Я вам скажу тільки так: якщо не захочуть, щоб ви дізналися, хто це зробив, то ви і не дізнаєтеся, — без жодного натяку на жарт казав він. — І будьте обережні.

— То ви нам пропонуєте закинути цю справу теж? — ледь стрималася, щоб не засміятися Єфімчук. Якщо в нього не вийшло, то це не їхні проблеми.