Сцена 9

Ігор підходив до стоянки, де вже чекав білий мікроавтобус. Вони домовилися зустрітися на третю. Лишалося ще хвилин десять, але вдалося дійти швидше. Громадський транспорт, на його щастя, не так сильно застряг у заторах.
У дзеркалі заднього виду побачив відображення Бориса на місці поряд із водієм. Вони зустрілися поглядом, і той вийшов до нього.
— Привіт, — потиснули руки, і Вітовський відчинив багажник, щоб Ігор міг покласти свою сумку.
Там уже стояли три. Сюди мали поставити також коробки та ще стільки ж, з його власною, тож вона опинилася на тій, що, найімовірніше, належала Борису.
— Хтось іще прийшов? — запитав Ігор і потягнувся рукою вгору, щоб закрити багажник назад.
— Марія і Офелія складають костюми. Ольга скоро теж має бути. Володимир, сподіваюсь, теж, — віяло прохолодою, і Вітовський заховав руки в кишені джинсів.
— Угу, — кивнув Костюк. — То пішли глянемо, може, що грузити треба? — вирішив не гаяти час на пусте чекання.
— Звісно. Там тільки коробки дві, але все одно.
Вони ввійшли в будівлю і в коридорі наткнулися на Офелію і Марію, які несли костюми в чохлах для одягу.
— Куди їх? — спитала перша, кивнувши на них головою.
— Поки хай лежать на сидінні ззаду, а коли все решта покладем, можна буде зверху в багажник, — відповів Борис. Все ж так вони менше б пом'ялися.
— Окей.
— І можете вже сідати, — додав той. — Якщо побачите, що прийшли Ольга чи Володимир, хай кладуть одразу речі в багажник, і все. Тут брати буде нічого.
Жінки пішли до машини, а ті двоє — далі. У гримерці стояло дві коробки, які вони забрали й повернулися.
Там уже й Ольга клала свою сумку, що її довелося трохи посунути, щоб поставити їх одна на одну.
Ігор закрив багажник і пішов у салон. Побачив два ряди по три сидіння. Спереду сиділи Офелія й Ольга, тож він вирішив сісти ззаду, щоб коли прийде Володимир, міг сісти одразу скраю, а не пересідати. Бо щоб пройти назад, треба відсунути те сидіння. Хоч і доведеться декілька годин їхати поряд з Марією. Не те щоб це було великою проблемою. Навіть після того танцю. Вони обидвоє, здається, не сприйняли серйозніше, ніж розваги на п'яну голову... А, ні, все-таки, проблемою.
— Тобі нормально, не забагато? — спитав у неї, яка вже роззулася і поклала ноги майже на всі три.
— Та ні, в самий раз, — з ідентичною насмішкою відповіла вона. Спеціально опустилася нижче, щоб займати ще більше. Ще й, відповідаючи, дожовувала щось.

— В самий раз, — не зміг втриматися й не засміятися та перекривляти її. На це Марія тільки закотила очі.

— Прибери ноги, я сяду, — попросив Костюк, зрозумівши, що вона сама цього робити не збирається.
Жодної реакції. Він взяв їх і опустив додолу.
— Ей! — вигукнула вона. — Мені ж так по кайфу було.
— Я ж попросив.
— Не нуди.
Він проігнорував ці слова, прибрав у багажник костюми, що висіли до цього на спинці, і сам сів, все ж лишивши одне сидіння між ними.
Марія поклала на вільне ноги й легко пнула однією Ігоря.
— Ти так всю дорогу будеш? — спитав він у неї.
— Можливо, — знизала плечима та з усмішкою на вустах.
Тому лишилося тільки очікувати на точно не нудну поїздку на першу виїзну виставу.
— Всі на місці? — заглянув до них Борис, який відходив ще на декілька хвилин.
— Володимира нема, — сказала Ольга, вказавши головою на одне порожнє місце.
— І не буде, — повідомив він. — Сказав, що щось затримується, і приїде на машині одразу туди.
Вони зранку уточнювали, чи зможуть усі з першого складу поїхати, щоб додатково не везти другий, якщо в цьому немає потреби. Як-не-як це додаткові гроші на проживання і харчування, які не безмежні навіть у Бориса. Тож лишалося сподіватися, що Володимир справді приїде.
— Тоді вирушаємо? — повернувся до них водій.
— Так-так. 
Вітовський зачинив двері салону, сам сів спереду. Мотор завівся, і вони виїхали. Дорога хоч була і не сильно довга, а виступ запланований на вечір, вони вирішили поїхати з ночівлею. Тобто на дві ночі.