Сцена 7

Дім, де народився й виріс Дмитро, майже не змінився з того часу, як вони були тут востаннє. Здавалося, тих дванадцяти років і не було, і вони знову 20-річні йдуть тією ж дорогою до батьків, у яких зник син. Тільки тепер їм точно відомо, що ніколи більше не повернеться.

— Привіт, — спокійно сказав Сергій, що вийшов із двору після того, як Вітовський повідомив, що вже під’їжджають. З його очей ніби разом зі звісткою зникло і життя його самого. — Не очікував, що ви захочете приїхати.

— Як тільки змогли, так і вирішили до вас навідатися, — сказала Ольга, ідучи з ними двором.

— Можете не роззуватися, — сказав чоловік, коли всі втрьох увійшли в дім.

Ні в коридорі, ні на кухні, куди вони пройшли далі, не було килимів.

Дарина, мати Дмитра, налила всім чай, як тільки вода в чайнику закипіла.

— Як ви тут? — Борис помив руки та сів на запропоноване місце.

— Та як. Це було зрозуміло ще за перший рік, що його вже не повернеш — голос чоловіка лунав більше порожньо, а руки трималися за чашку.

— І все ж таки, це було дуже несподівано, через стільки років, — додала Ольга, натякаючи, що це нормально, якщо їм знову боляче. Вдруге проживати втрату власної дитини нікому не побажаєш. Вона й сама часто поринала в спогади, до яких вже довгий час не поверталася.

— Так хоч попрощатися нормально зможемо, і точно будемо знати, що надіятися нічого, — дещо надламаним голосом сказала мати.

За роки очікування хоч якоїсь звістки майже не лишилося емоцій. Вони могли змиритися з фактом смерті сина, та знайдення його тіла наново пройшлося лезом ножа рубцем.

— І може знайдуть винного, — не міг не погодитися Борис, який зробив невеликий ковток чаю, але хотів додати якийсь оптимізм в атмосферу, яка тиснула своєю гнітючістю.

— Та не факт. Скільки часу пройшло, — намагався не сподіватися багато на що батько Дмитра. Чи радше переконати себе в цьому, щоб не розчаруватися ще більше.

— Наскільки я могла побачити, слідча взялася за це досить серйозно, — сказала Ольга, пригадуючи розмову з нею. Її натиск, питання про все і всіх, і те, як вона уважно слухала відповіді, уточнювала. Їй точно не було байдуже.

— Так, вона не з тих, хто так легко відступиться, — кивнув Вітовський, глянувши на Стефанішину.

— Та ми теж з нею говорити. Просто і вона ж не всесильна в цій ситуації, — знизав плечима Сергій.

Це теж була правда. Пройшло надто багато часу, і якщо тоді нікому не вдалося нічого знайти, то які шанси, що зараз щось вдасться. 

Хоча в повітрі літало не висловлене сподівання, що через стільки років тіло знайшли не дарма, і що цей біль, з яким довелося стикнутися знову, не стане марним.

Ольга й Борис посиділи ще хвилин десять з ними, та час був повертатися.

— Дякуємо, що прийшли, — сказали батьки Дмитра, коли всі вчотирьох підвелися з-за столу.

— Раді були з вами побачитись… Якби ж не обставини, — сказав Борис, ідучи коридором до виходу. — Якщо щось треба буде, то я номер телефону не міняв.

Ті кивнули, і Ольга з ним вийшли назад у двір.

Сергій провів їх до самих воріт, і там вже довелося попрощатися остаточно.

Вони сіли в авто. Подорож у минуле завершилася. Треба було повертатися в теперішнє. Бо хто б не пішов з життя, правда в тому, що кожен помирає наодинці. Зі своїми мріями, бажаннями, планами, втіленими чи ні. А решта продовжують жити далі з власними.