Сцена 6

Машина то збільшувала швидкість, то гальмувала, проминаючи будівлі. Перший день вересня температурою ще нагадував літо, але в повітрі вже відчувався запах осені.

Борис опустив дашок, щоб сонце не сліпило очі. За пів кілометра, які ще можна долати довго через затори, зможе повернути, і воно так не заважатиме.

Він натиснув на газ і повернув наліво, обганяючи автобус.

Та мета поїздки не покидала його думок. Вітовський давно не бачив батьків Дмитра чи будь-кого з його рідні, тож всі вони разом з ним закарбувалися в пам'яті ще з тих часів.

— Ну що, ідем? — пролунав голос Максима, а тоді в проході з'явився він сам, відчинивши двері в гримерку, де сиділи Борис і Дмитро.

— Та зараз, чекай, — останній повернув голову й глянув на нього, відірвавшись від складання речей у рюкзак, а Вітовський підвівся і підійшов до виходу.

Закінчивши він застібнув блискавку, накинув його на праве плече й приєднався до них. Вони пішли коридором до виходу, минаючи фотографії на стінах різних колективів під час виступів.

— То ми зараз до мене? — сказав Борис, коли вони проходили фоє.

— Пішли, — погодився Дмитро, поправивши ще раз лямку і вирішив одягнути на дві, щоб кожні декілька хвилин не смикати.

— Візьмемо пива і в приставку? — відчинив вхідні двері Максим, і всім трьом дунуло в обличчя вечірньою прохолодою осені.

— Тільки б ще щось замовити поїсти, бо сто відсотків нічого не буде, — сховав Вітовський руки в кишені джинсів, щоб не мерзли. Він уже звик за роки, що батьки могли бути зайняті допізна на роботі чи вечеряти десь у закладі, тож доводилося часто про це турбуватися самостійно.

— Піцу? — запропонував Дмитро. — Тільки, не знаю, як ви, але я не питиму.

— Ну звісно ж, завтра ж кастинг, — хмикнув Максим. — Та ми ж все одно не багато, не переживай.

— Та скільки ви вип'єте, це вже ж ваше діло, — знизав плечима Дмитро. — Я кажу за себе.

Ліхтарі вже освітлювали вулиці, а вдалині виднівся червоний захід сонця.

Досить довгою пішою дорогою зайшли в супермаркет за напоями. Підійшли спочатку до відділу, де були безалкогольні, який відкрився перед ними одразу, а тоді рушили між стелажів до алкоголю.

Розплатилися на касі. Перша хвиля тих, хто повертався з роботи, вже пройшла, тож довго чекати в черзі не довелося.

— Яку піцу замовимо? — запитав Вітовський перед тим, як зателефонувати, коли вони вийшли назад на вулицю. Як тільки б дійшли до дому, менше було б чекати.

— Та можна пепероні і з індичкою, — сказав Дмитро.

— І ще з шинкою і грибами, щоб вистачило на вечір всім, — додав один зі своїх улюблених видів Максим.

Хоча й решті вона подобалася.

— Окей, зараз буде, — Борис набрав піцерію і зробив замовлення кур'єру.

Вони минали вулиця за вулицею, і перед ними відкрився триповерховий дім з білим фасадом та чорним дахом.

Вітовський відчинив паркан, і вони пройшли плиткою до дверей. Як тільки ввійшли, залишили взуття і взяли із зали по кріслу-мішку й піднялися на третій поверх.

У кімнаті Бориса були мансардні вікна, через які виднілося темне небо.

Він увімкнув усе необхідне, і роздався дзвінок у двері. Спустився, заплатив хлопцеві приблизно їхнього віку за замовлення та повернувся до Максима й Дмитра, які вже ввімкнули гру та чекали на нього.

Запах піци, який ширився кімнатою, нагадав про те, що вони востаннє їли години чотири тому.

Взяли по шматку, відкрили напої та почали грати, час від часу вибухаючи то сміхом, то криками.

Вони досить часто так збиралися у когось з них, ходили на вечірки. Та в один день усе змінилося. Вони не змогли підтримувати дружбу з Максимом після зникнення Дмитра, хоча перші тріщини пішли ще раніше. Та й взагалі їхня втрьох дружба трималася неясно на чому, якщо бути абсолютно відвертим. Вони б точно не спілкувалися, якби не навчання в одній майстерні.

Борис спинився на стоянці біля багатоповерхівки, де жила Ольга. Написав їй, що вже можна виходити. Вони домовилися з'їздити разом до батьків Дмитра, поки ще було вдосталь часу до другого виступу.

За декілька хвилин Вітовський побачив, як вона підходила до його машини. Та була незамкнена, тож жінка просто відчинила двері й сіла поряд.

— Привіт, — глянув він на неї, і коли вона закрила двері, завів авто. — Готова їхати?

— Так, звісно, — її лікоть опинився на внутрішній частині двері. — Треба ж з’їздити, скільки часу не були там.

— Та давно ж, — погодився Борис.

Авто вже виїхало на дорогу, і перед їхніми очима проминали будівлі.

Вітовський не спішив вмикати музику чи радіо, тож певний час вони їхали в дещо важкій тиші.

— До тебе ж уже приходила поліція? — спитав він, щоб перервати мовчання.