Сцена 5

Марія спустилася зі сцени й сіла на своє сидіння. Дістала з рюкзака пляшку води й зробила декілька ковтків. Ще прохолодна рідина приємно змочила горло, яке пересохло від того, скільки вона говорила під час репетицій. Витягнула ноги, що вже починали гудіти. Майже всю виставу перебувати на сцені все ж мало свої наслідки.

Марія боролася між бажанням покурити і його відсутністю кудись виходити. 

«Та пофіг», — промайнуло в неї в голові, і вона пішла на компромісне рішення, вкинувши в рот льодяник, які могла носити в рюкзаку на такий випадок. І рот чимось зайнятий, і посидіти відпочити можна. Ідеально.

Ззаду почулися кроки, що поступово наближалися. 

Марія повернула голову на джерело звуку й побачила Володимира зі стаканчиком кави, яку продавали неподалік.

— От блін, сказав би, що йдеш по каву, я б тебе попросила і мені взяти, — сказала вона йому без натяку на претензію.

— Сказала б, що хочеш кави, приніс би, — парував так само легко чоловік, сідаючи.

Марія ще кілька секунд дивилася на стаканчик у його руці й попросила:

— Сходиш ще раз? — перевела погляд на нього самого.

— Окей, — погодився Володимир і підвівся.

— Класичний лате без цукру і всяких сиропів, — вона, на своє ж здивування, знайшла готівку, якої мало вистачити, і простягнула її йому.

Він взяв її. Здавалося, уже починав розвертатися до виходу, як ніби щось пригадав спинився й сказав:

— А, я тут чув усі говорять про те, що знайшли тіло Дмитра, який тут колись навчався…

— Та точно, це шок для всіх, — Марія спочатку не зрозуміла, до чого це тут, але кивнула. Не дивно, що його це зацікавило. Він взагалі про це вперше почув. А хто втримається від того, щоб почути про подібні справи.

— А ти його знала? — поцікавився Володимир.

— Ну як сказати, — почала Солохова, підбираючи більш точну характеристику того, що було в той час. — Ми перетиналися. Я була на другому курсі, а вони на четвертому, коли він зник. Я була з іншої майстерні, тому бачилися на кастингах. Але цю трійцю знали всі.

— Трійцю? — точно, він же взагалі не в контексті того, як проходило їхнє навчання.

— Борис, Максим і Дмитро, — уточнила вона. — Чесно, не знаю, як він між ними затесався, бо Борис і Максим на той час були типовими мажорчиками, які вважали, що їм все дозволено. А той,  задається, таким важним ніколи і не був… Напевно тому Ольга з ним зустрічалася, а не з кимось із цих двох.

— Вона з ним зустрічалася? — ехом повторив Володимир. — Не дивно, що вона часом сама не своя.

— Та є таке, — погодилася Марія.

По Ользі і Борису це вдарило найбільше, що тоді, що зараз. Вона згадала, як Стефанішина була схожа на примару в перші тижні після його зникнення, коли ще всі на вухах були.

— Це ж виходить, ви взагалі всі з одного університету? — це питання було радше для підтримки розмови, бо він мав уже знати.

— Угу, — кивнула Солохова. — Я і Офелія, правда, на два роки пізніше вступили. А всі решта — з однієї майстерні. Ну і Світлана з Макаром і Олексієм на рік пізніше за них. А Степан і Ліля той же рік, але інший майстер. А Іра мій рік вступу, але теж інший майстер.

Після паузи, яка виникла, коли вона договорила, Володимир сказав:

— Блін, таке відчуття, що ви всі про все і всіх в курсі, а я тут все останній дізнаюся.

— Та ну, — Марія хоч і розуміла цей стан, але ж ніхто його не звинувачував у тому, що так склалося, що  родом з іншого міста, чи щось подібне, і не хотілося, щоб йому здавалося, що він «біла ворона» тут. — Ти непогано вливаєшся. А там, дивись, і в темі всього будеш.

— Ну, в будь-якому разі, дякую, що ввела в курс справи, — знизав плечима Володимир. — Пішов по лате.

— Дякую, що погодився сходити, — сказала вона йому, і він пішов.

За кілька хвилин почали всі потроху сходитися назад. Марія глянула на час у телефоні. Ще було 10 хвилин до того, як завершиться перерва, про яку вони домовилися.