Сцена 4

Борис проходив коридором повз офіцерів, прокручуючи в голові розмову зі слідчою, яка ніби здавався невимушеною перевіркою фактів, але деякі моменти здалися підозрілими. Хоча й не більше, ніж її здогадками.

Цивільні відвідувачі впадали в око серед усіх у формі. Тому рудого чоловіка, який тільки-но ввійшов у відділ, він помітив одразу.

— Привіт. Давно не бачилися, — у його голосі чулося, що із задоволенням не бачився б ще стільки ж, а то й довше. І нотки сарказму, бо з цього моменту пройшло майже два місяці, що порівняно з попередньою перервою у більше ніж 10 років, вважалося нічим.

— Так, давненько, — погодився Максим не менш награно. — Привіт. Тебе теж викликали, щоб опитати, бо знайшли тіло Діми?

— Угу, питали всяке, — байдуже відповів він.

— А ти був у його батьків? Як вони там? — той переніс вагу більше на праву ногу, а ліву поставив трохи далі.

— Ні, але треба зв'язатися, — ледь звів брова разом Борис. Точно. І як він про це не подумав раніше.

Знову Борецький перший думав про те, що робило його самого в очах інших ледь не святим. Ніби чуйка в цього лиса була, де й кому потрібна увага, щоб її дати. Звісно, це було певною мірою вигідно, якщо з ним дружити й не давати приводу себе підставляти.

— Та я от теж, часу поки не було.

— Ну і в мене ж теж не особливо багато, — дещо відсторонено сказав він.

— Закладаюся, власна трупа бере багато часу, — всміхнувся Максим одними губами.

— Ще й як, — не міг не погодитися Вітовський. Звісно, із Сергієм, якому можна було віддати частину організаційної роботи, було легше, але не набагато.

— Але результат того вартий. Чудово зіграли. Злободенна вистава я б сказав, — якби той не знав, з ким розмовляє, напевно повірив би в щирість цих слів, хоча в них чулася зверхність і знущання. Та вони знали один одного надто довго й надто добре, щоб повестися на цю солодкість. Таким образом уважного ідеального чоловіка Бориса не купиш.

— Дякую, — усе ж вирішив підіграти, відповідаючи десь у тон. — Неочікувано, що ти був там. Підійшов би, привітався зі старими знайомими. 

Вітовський не бачив його там, але нескладно було здогадатися з того, що той взагалі підняв цю тему.

— Можливо, наступного разу, — різкіше зазвучали слова. — Ви ж продовжуватимете?

— Ну звісно. Не бачу причин, чому ні, — Борис намагався стерти з думок те повідомлення і той факт, що вони розмовляли у відділі між тим, як давали свідчення з приводу давно зниклого друга, який у ньому згадувався.

— Тоді успіхів. І, до речі, щодо Діми, — ледь стиснув губи Борецький. — Є версії у них, що сталося?

— Ні, ще тільки шукають якісь зачіпки. Але таке відчуття, що підозрюють усіх.

Не сказати, що така стратегія хибна, поки не знайшлося нічого, що могло б дозволити відкинути якусь із версій.

— І тебе? — Борису стало дещо незручно від цього погляду, який складно було прочитати.

— Може навіть і тебе, — все ж награно знизав плечима він.

— Раз так, то краще не спізнюватися, — Борецький глянув на смартгодинник на правій руці.

— Звісно, — Максим пройшов кілька кроків, і Вітовський додав: — Я, до речі, серйозно казав, що чекаю на наступній виставі і за кулісами.

— Як я можу відмовитися, — обернувся той і кинув суху відповідь.

Борис проковтнув посмішку й вийшов з відділу. Та ще зустріч. Але подивитися на його обличчя точно було того варте.