Сцена 3

Владиславі передали, що у відділ прийшов Борис. Вона подякувала офіцеру, що сказав їй це,  підвелася та взяла теку з матеріалами.

Пройшла коридором і відчинила скляні двері, ще не пройшовши крізь які вона могла бачити чоловіка в сірому худі, що зайняв одне з місць за круглим столом і підняв на неї погляд, як тільки почулися кроки.

Він не був ні підозрюваним, ні поки свідком — не факт, що пам'ятає хоч щось цінне за стільки років, чого не зафіксували покази безпосередньо після зникнення — то й не було сенсу вести його в кімнату для допитів. Конференц-зали цілком було достатньо.

— Доброго ранку. Я Владислава Єфімчук, слідча. Ми з вами говорили телефоном. І дякую, що прийшли, — вона поклала теку на стіл й опустилася на стілець напроти співрозмовника.

— Це правда він? Ви справді знайшли тіло Діми? — уточнив Вітовський. Це вже сказала жінка телефоном, тому питання було більше для того, щоб перевести розмову одразу до справи.

— Так. І саме тому я вас покликала сюди, — кивнула слідча. — Розумію, що це було давно, і ви давали покази ще тоді, але тим не менш. Не могли б ви розказати, що пам'ятаєте з його зникнення. Ну і трохи до та після.

— Не особливо багато, — почесав скроню він. — Його дівчина Ольга перша почала непокоїтися, що його ніде не видно й не чутно. Ми сказали його батькам, які жили в сусідньому місті, і вони через декілька днів подали заяву.

— Лише за декілька днів? — поки версії від нього і від Стефанішиної сходилися, але можливо десь випливе щось нове або будуть розбіжності. —  Не пам'ятаєте, чому не раніше?

— Та вирішили почекати. Мало чого його не було, — не надто впевнений був він у відповіді.

— Тобто це він не вперше міг не виходити на зв'язок? — підняла брови Єфімчук. Вона про таке нічого не чула до цього. Можливо, нарешті підібралася до підказки, що там таки сталося.

— Ні-ні, — заперечно похитав головою Борис, — просто, наскільки я пам'ятаю, ми і не думали, що щось погане може статися. Нам і двадцяти тоді не було. 

Останнє прозвучало, як «молодь, що з нас взяти».

Паросток надії, здавалося, зів'яв так само швидко, як і пробував пробитися крізь купу питань, на які ніхто так і не міг дати відповіді.

— Тобто нічого такого сталося, що викликало підозри і могло стати причиною зникнення? Якісь конфлікти, не ті компанії? — чіпляючись за соломинку, питала слідча.

— Не сказав би. Може я щось і призабув, але за роки, поки навчалися, ми між собою сильно не сварилися, і не чув якось про таке з кимось іншим, — потер лоба, пригадуючи, Борис. — А компанії точно ні. Так, могли піти в клуб, випити, чи у когось дома гуляти, але певну межу ніхто з нас не переходив.

— Але ж ви претендували на одні і ті ж ролі, — мимохідь сказала Владислава, намагаючись не викликати сильної захисної реакції, якщо підбиралася близько. — Не було жодного разу, коли хтось злився, що обрали когось, а не іншого? Конкуренції, заздрості?

— Ну звісно було образливо, коли у когось із нас була головна роль, а хтось залишався на другому плані, але за рамки здорового суперництва це не виходило ніколи. За цим досить добре слідкували, щоб хтось когось не підставляв спеціально чи ще щось, — знову мимо. Це не викликало будь-якої реакції, яка могла б вказувати на брехню чи напруження. Вітовський здавався на всі сто впевненим у тому, що говорив.

— А ви знаєте, чому Максим пішов з театру, і чи ви спілкувалися з ним з того часу? Може, нещодавно

— Він сказав, що перегорів до театру, і йому легше буде все ж в юридичному пробитися. І ні, ми не спілкувалися після випуску. Хоча я перекинувся декількома словами на похороні його батька. Але це все, і ми не спілкувалися після того, як у новинах з'явилося, що то можливо тіло Діми.

— Похороні батька? — вона чула про те, що він помер, але це точно ніяк не пов'язано, тим більше, що це було до всього цього.

— Так, наші батьки друзі, тому і я повинен був там бути.

— Добре… Тобто ви не знаєте, хто міг його вбити? — вирішила піти ва-банк Владислава, не бачачи сенсу затягувати розмову пустими питаннями, на які відповідь була вже передбачуваною.

— Ви розслідуєте це як вбивство? — відхилився на спинку стільця Борис, відповідаючи питанням на питання, і слідча вловила здивування в його погляді.

— Так, хоча залежно від того, що ми знайдемо, можливо, перекваліфікуємо на через необережність. Але помилок того, хто вів цю справу, коли вона була ще зникненням, я не повторюватиму, — її голос звучав твердо, а після додала ніби до слова: — Хоча в мене є певні сумніви на рахунок якості роботи слідства навіть у такому випадку.

Владислава помітила ще більше здивування на його обличчі, але повторила питання:

— То чи є у вас здогадки, хто б це міг бути?

— Та навіть гадки не маю, — знизав плечима Борис. — Якщо випадково, то це міг би бути хто завгодно, а якщо спеціально, то не знаю такого, що хтось міг бажати йому смерті.

— Якби просто необережність, то, можливо, б тіло знайшли швидше, — кинула слідча й підвелася. — Та все ж, дякую за приділений час. Якщо буде щось, що може допомогти слідству, повідомте.

— Обов'язково. Гарного дня, — Вітовський також встав і почувши те ж побажання вийшов.