Сцена 2

Ольга взяла свій рюкзак і вийшла з гримерки, вимкнувши в ній світло. Вона залишала її останньою після репетиції. З усіх, можливо, десь там Борис лишився ще, окрім неї.

Вона пройшла коридором і звернула у фоє.

— Ольго Вікторівно? — спинило її звернення жінки у блакитній блузі, що підкреслювала очі ледь темнішого відтінку, та костюмних штанах. Якби та не заговорила з нею, вона б подумала, що це хтось просто з відвідувачів.

— Так, це я.

— Єфімчук Владислава, слідча, — представилася вона. — Я розслідую смерть Дмитра Висоцького. У вас є хвилинка поговорити?

Ольга читала, що його тіло нарешті знайшли, після стількох років, і підозрювала, що це станеться. Але вона не знала, що її серце все ще стиснеться від болю при згадці тих часів.

— Так, звісно, — Стефанішина на мить опустила погляд на свої кросівки, щоб зібратися з думками, і знову глянула на співрозмовницю.

— Чудово, — та окинула поглядом приміщення і, побачивши лаву, вказала на неї, запрошуючи сісти.

— Що саме ви б хотіли дізнатися? — вона зняла рюкзак і поклала його поряд, зайнявши місце біля Владислави.

— Наскільки мені відомо, ви зустрічалися з ним, коли він зник, — почала слідча. — Тож можливо ви зможете згадати щось важливе з того часу.

— Так, це правда, ми були разом, — кивнула Ольга, намагаючись не підпускати спогади з того часу надто близько. Хоча, як на зло, поліції треба були саме вони. — І я говорила з поліцією ще тоді, тому не думаю, що щось можу сказати нове.

— І все ж. Чи не знали ви про якісь його конфлікти з кимось, чи, може, були проблеми, про які він не казав батькам? — Владислава дістала з кишені телефон на випадок, якщо виникне потреба записати важливу інформацію, і зосередилася на відповіді.

— Ну так-то це більшість таких, він не особливо ділився з ними подробицями. А от так щоб можна було щось пов'язати з причиною його зникнення… — Ользі все ж довелося більш детально заглибитися в те, що вона пам’ятала з того часу, але нічого такого пригадати не могла.

— Тобто він не сильно був близький з ними, але заяву написали все ж вони, а не ви чи його друзі? — перепитала слідча.

— Так, звісно, що вони, — підтвердила Ольга, ніби інакше й бути не могло. — Від них би точно прийняли заяву.

— Але вони пішли в тоді ще міліцію не одразу, — і це Стефанішина теж пам'ятала. Ніби той день був учора, і їй ставили ті ж питання. — Що було в ті декілька днів?

— Спочатку це не було схоже на те, що він зник, — вона знову повернулася в той період, повний очікування і прокручування всього найгіршого, що могло статися. — Мало чого декілька годин не виходить на зв'язок. Але тоді вже був вечір, тому ми і не казали його батькам…

— Ми? — перервала розповідь слідча.

— Так, я поговорила з Борисом і Максимом, вони були найближчими друзями, — Ольга побачила, як пальці Єфімчук швидко набрали текст.

— Що було далі? — слідча відірвала погляд від екрана.

— На ранок ми точно вирішили, що щось не так. Я зателефонувала його батькам. Максим своїм теж подзвонив, вони в юридичній сфері працюють. Ну і вирішили трохи почекати.

— І лише тоді написали вони заяву? — у Владислави почала вимальовуватися більш чітка картинка того, як все було. Але від цього питань не меншало. Аніскільки.

— Так, — кивнула Ольга.

— Я правильно розумію, що Борис це Вітовський, а Максим це Борецький? — Єфімчук згадала прізвища тих, чиї покази читала в матеріалах справи. Якщо так можна назвати декілька папірців, бо працювати слідству було ні з чим.

— Так, все правильно.

— І Борецький після приблизно того випадку пішов по стопах батьків, а не залишився в театрі? — малоймовірно, що це мало б якесь значення, але Владислава хотіла перевірити, чи приведе це до чогось.

— Це був майже кінець четвертого курсу, тому він довчився, отримав диплом, і тоді вже вивчився в юридичному. Наскільки це пов’язано зі зникненням Дмитра, я не знаю, — легко хитнула головою у запереченні Ольга. Максима вона взагалі не бачила після випуску. Лише в новинах нагадав про себе, що писали про смерть його батька.

— Але Борис і Максим більше не спілкувалися так близько? — в Ольги виникло відчуття, що ці двоє в слідчої в списку підозрюваних. Але ж вони точно тут не причетні.

— Ні, — коротко відповіла вона.

— Чому? — Стефанішина дивувалася ходу питань, бо, здається, розслідування стосується Дмитра, а не дружбі цих двох, ні?

— Це вже краще спитайте у них, — дещо різко прозвучали її слова.

— Але ж ви працюєте зараз з Борисом, як режисером, — не вгавала слідча. — Ви не обговорювали з ним ще те, що знайшли тіло Дмитра?

— А до цього як з актором працювала не раз, — з інтонацією, що нагадувала «знайшли тут новину», сказала вона. — І так, ми говорили з ним про це, звісно. 

— І у жодного з вас немає взагалі ідей, що сталося?

— У мене, як я вже сказала, немає, — їй не хотілося відповідати за Вітовського, хоча вже чула від нього, що той не менш шокований за неї. Та і якби щось знали, вони б не чекали так довго, щоб поділитися цим зі слідством. — А з Борисом, я впевнена, ви ще про це говоритимете.