Сцена 4

Ігор відчинив двері в зал, де вже зібралися майже всі з першого складу, і пішов до них до сидінь у самої сцени. Привітався і зайняв вільне місце поряд з Володимиром, єдиним з присутніх, кого він вперше побачив на кастингу. Цікаво було б його побачити в ділі, чому саме його обрали.
— А ви переїхали звідкись сюди? — вирішив спитати Костюк у того, поки ще нічого не почалось.
— Так, десь тиждень тому, — підняв погляд на нього Володимир, відірвавшись від телефона.
— І як вам у нас?
— Та поки ще не знаю, але скаржитися нема на що, — знизав плечима він. — Поки не бачу серйозних проблем.
Ігор, можливо, ще б почав щось питати, та підійшли Борис із Сергієм, тому вже скоро мали почати репетицію.
Для зручності Вітовський розвів два склади, назначивши їм різний час, хоча мінімум декілька разів її все ж доведеться провести спільно.
Але зараз були тільки вони.
Марія й Ольга піднялися на сцену. Тепер вони перетворилися на обурену Пульхеру та грайливу Наталію Павлівну, на яку працює перша. Не грали роль, а ставали на цей час ними. Переймали на себе їх емоції, життєву ситуацію, описану в сценах.
У цьому й полягала краса театру — можна було хоча б на певний час опинитися іншою людиною, прожити той досвід, який би не зміг в іншому випадку.
Володимир підвівся й опинився на сцені в образі Тося, коханця. Ольга спустилася, а ті двоє говорили далі. Дійшло до перепалки.
— … Не можу! Рішуче не можу. Або Андрій, або я. От і все. Ти можеш скільки хочеш посміхатись, моє діло заявить тобі, а ти собі хоч танцюй. Я знаю, тобі наплювать на те, що ми розійдемось... Тобі все сміх і дурниці. А я не можу!
Ігор трохи відчув у цьому спробу награти цю різкість і злість, було щось в ній неприродне. Зазвичай, це вважалося б помилкою. Та з кожною репетицією вживатися в образ все легше.
— Котику, не кричи так голосно, — намагалася заспокоїти його Наталія. — Дося вдома, може почути.
З ледь чутного знущання, з яким вона до нього зверталася, все-таки та реакція не була переграванням, бо Володимир не так усе передав. Якраз навпаки, це Тось невдало намагався переконати Наталію і себе, що хоче розриву таємних стосунків.
Сварка підходила до кінця, тож Ігорю настав час доєднатися до них. Точніше, Івану Стратоновичу.
Репліка за реплікою вони наближалися до кінця першої дії, після якої взяли перерву.
Усі спустилися зі сцени. Хто вийшов із зали, хто повернувся на зайняте місце.
— Олег Борецький, пишуть, помер, — прочитала з телефона новину Ольга.
— Так, я чув, — першим відреагував Борис. — Мені треба бути на похороні завтра.
Ще з часів навчання в університеті прізвища Вітовського і Борецького були на слуху. Не дивно, враховуючи те, що в основному це було через їхніх батьків, яких знали в місті.
— Тебе запросили? — здивувалася Офелія. — Я думала, ви з Максимом особливо не спілкувалися після… — вона не договорила, перевівши погляд на Стефанішину. Побачила на мить в її очах проблиск суму. Та точно розуміла, про що мова.
— Так, не спілкувалися. Але наші сім’ї типу як дружать, — знизав плечима він. У його голосі чувся холод, ніби не хотілося продовжувати цю розмову.
Історія, котру вони мали на увазі, привернула багато уваги не в тому контексті, якому треба було б. І її намагалися не згадувати зайвий раз. Та тут не вдалося уникнути цієї теми. Але її швидко закрили та після завершення перерви повернулися до репетиції.