Дія 1. Сцена 1

Один за одним на кастинг почали приходити люди, які на нього попередньо записалися. Наповнилося кілька гримерок, де вони могли перевдягтися й налаштуватися. Хоча деякі для останнього виходили й шукали собі місце потихіше, глянувши на список на стіні, де вказували, кого за ким викликатимуть.

Володимир саме так і зробив. Йому дісталося бути в кінці черги, тож часу вистачало. Можна було не лишатися в гримерці.

Він пройшов повз гупу людей, які судячи з усього знали одне одного. У нього такого привілею не було, бо тільки нещодавно приїхав у це місто. Хоча йому все ж пощастило, що не довго шукав кастинг, який, якщо пройти, закрив би питання роботи. А з ким треба познайомитись, ще встигне це зробити

Зовсім самому опинитися не вдалося. Його погляд впав на дівчину, що сиділа на підвіконні, якій, на вигляд, здавалося, не більше 20, хоча за логікою, як мінімум на декілька років мала бути старшою. На ній вже була легка однотонна сукня, частина її образу для номера, який підготувала на сьогодні.

Вона не одразу його помітила, бо дивилася у вікно й курила. Хіба можна палити всередині?

Тільки коли він пройшов трохи далі в пошуках таки безлюдного місця, її очі спинилися на ньому і на мить зустрілися з його. На коротку мить, бо з-за спини почувся голос:

— Перепрошую. Не підкажете, як пройти на сцену? Скоро вже моя черга, а я тут вперше, — підійшла до Володимира жінка з рудим хвилястим волоссям.

— Я сам тут ще не був, але, здається, всі ідуть по тому коридору і направо, — він додатково вказав рукою напрямок.

— Добре, дякую, піду туди, може когось по дорозі зустріну і перепитаю, — вона розвернулася та хотіла піти, як почувся голос тієї дівчини, що сиділа на підвіконні.

— Так, все правильно він каже, ні в кого не треба додатково перепитувати, — вона вийняла навушники правою рукою, які не були помітні до цього за її темним до плеча волоссям, що повністю ховало вуха. А в лівій все ще тримала запалену сигарету.

— Чудово, дякую вам, — швидко кивнула та й пішла ближче до сцени.

— А ви тут давно працюєте? — вирішив запитати в тієї, що лишилася, щоб згаяти трохи час очікування.

— Та я тут з першого курсу навчаюся. Деколи тут частіше буваю, ніж вдома, — видихнула дим вона й дала відповідь.

— І в приміщенні дозволяють курити? — погляд впав на сигарету, яку та знову підносила до рота.

— Та вони вже всі звикли, — кутики її губ ледь піднялися. Вона теж глянула на сигарету, а тоді перевела погляд у вікно. — Ну і виходити на вулицю в дощ якось не сильно хочеться. 

Вона глянула на екран телефона, а тоді спитала:

— Ви який у черзі?

— Двадцять восьмий. 

— О, то вам ще взагалі довго ще чекати, — інакше й не скажеш. — Але може когось не буде чи ще щось.

Остання фраза прозвучала менш впевнено. Навіть якщо пару людей не буде, це кардинально нічого не змінить.

— Та довгенько, — погодився Володимир. — А ви які по списку?

— Сьома. 

— То не буду відволікати від налаштування, — могло здатися, що часу ще достатньо, але часто це відчуття оманливе. Незчуєшся, як уже й треба виходити на сцену.

— Та пусте. Сподіваюсь, будемо бачитися після кастингу.

— Вам також удачі, — усміхнувся Володимир і пішов далі.

Тихішого місця, ніж фоє, не знайшлося, тож він почав розглядати фотографії з вистав різних колективів. Які тільки роки тут не були представлені. Деякі з них уже давно не виступали. То вже була історія. А нова пишеться зараз, і Володимир спробує стати її частиною.