Сцена 12

Центр міста вів бурхливе життя, хоч скоро і мало потемнішати. Вулиці та заклади наповнювалися людьми, а до шуму голосів додавалися автомобільні.

Ольга й Офелія намагалися обігнати компанію підлітків, які зайняли всю ширину тротуару й повільно йшли, час від часу сміючись із фраз когось із них.

— Перепрошую, можете дати пройти? — Стефанішина вирішила прискорити цей процес, бо чекати до наступного повороту, де вони, можливо, зможуть розминутися, не було особливого бажання.

Хлопець у чорному худі зайшов за спину іншому, і жінки змогли дійти до перехрестя швидше. 

Дуже вчасно світлофор загорівся зеленим, змусивши машини спинитися.

Ольга й Офелія перейшли на інший бік до центральної площі. По обидві сторони розташовувалися магазини, кав'ярні, кафе. 

Погляд Офелії впав на книжковий, що знаходився між «Авророю» і «Євою».

— Зайдемо? — запропонувала Ользі. Хоч у неї ще були вдома декілька непрочитаних, але зайти подивитися і взяти собі ще це не заважало.

— Чому ні, — погодилася та, і вони ввійшли.

Відразу перед ними розкинулися довгі полиці з великою кількістю книг на будь-який смак.

Вони підійшли до тих, де була художня. Очі розбігалися від різноманіття яскравих обкладинок і назв. Про одні вже знали, інші — тільки чули десь, а деякі взагалі вперше бачили.

В очі Офелії одразу впала «Книголюби» Емілі Генрі. Вона читала вже ромком цієї авторки, тому вирішила спинитися на ній. Взяла з полиці й підійшла до Ольги.

— Ти вже обрала? — глянула та на книгу в руках.

— Типу того. Може, ще щось гляну. А ти?

— Та щось нічого не хочеться особливо, — відповіла вона, все ще роздивляючись полиці.

— Тільки не оце, — зі сміхом Офелія показала на «Ґудзики і мереживо».

— Боже, я, здається, не схожа на людину, яка читатиме таке, — Стефанішина теж не змогла стримати сміх. Це точно чтиво не для всіх.

— Вам чимось допомогти? — підійшов до них працівник. Ним виявився досить молодий високий чоловік з дещо розпатланим русявим волоссям. Він би міг вписатися в акторський склад якогось серіалу про студентське життя в стилі дарк академії.

— Взагалі, так. Хотілося б щось досить цікаве, але не з сильно складним сюжетом. Що б ви могли порекомендувати? — сказала Ольга.

Офелія б краще відмовилася, але це все-таки не їй радили, тому не втручалася.

— Можете, будь ласка, приблизно уточнити жанр, щоб звузити ще більше? — почесав краєчок носа він і замислено дивився на все, що було на полицях.

— Складно сказати, — не могла визначитися, який саме відповісти, як згадала: — Точно. Там ніби вийшов нещодавно приквел «Голодних ігор». У вас є він?

— «Балада про співочих пташок і змій»? — перепитав чоловік. — Так, звісно.

Він пройшов трохи вглиб магазину й дістав з однієї з верхніх полиць цю книгу.

— Чудовий вибір, — усміхнувся він і простягнув її Ользі. — Атмосфера раннього підліткового віку.

— Ну в мене не такого прям і раннього, — вона спочатку дивилася фільми, десь у 16, як тільки виходили в прокат тут, а книги змогла прочитати ще пізніше. 

— Правда? — трішки затнувся. — А виглядаєте молодо.

— Дякую, — засміялася вона. Хто зна, кому від цієї спроби зробити комплімент стало більш незручно, чи їй, чи його автору.

— Це все? — спитав чоловік у неї й Офелії, перевівши тему.

— Так, думаю, так, — жінки переглянулися.

— Тоді гарного вам дня.

— Навзаєм.

Вони пішли до каси, за якою стояла жінка з чорним каре. Розрахувалися за покупки та вийшли на вулицю.

Зайшли в кав’ярню, що була навпроти магазину. Вечір перед виступом проходив вдало. Все ж побувати в нових місцях завжди цікаво. Хотілося б лишатися подовше, але то точно не коли треба виступати.