Як і слід було очікувати, ніяких матеріальних доказів на місці, де знайшли тіло, не знайшли. Це вже без сумніву. Навіть не скажеш на всі сто, що та ділянка лісу стала місцем смерті. Узагалі нічого, за що можна зчепитися.
— Весела ж у нас справа, — почесав скроню Марк, який за наказом начальника відділу доєднався до розслідування. П'ять років різниці в досвіді роботи на його користь мали б допомогти дізнатися, що трапилося з Дмитром. Цю справу хотіли знову відкласти, зважаючи на давність, та Владислава виявилася достатньо переконливою, щоб відмовити від цієї ідеї.
— І не посперечаєшся, — надавила пальцями на очі вона.
Узяла матеріали справи, які б навряд дали щось нове. Ще й спроби вистежити того, хто дав їм локацію, не принесли успіху, через що вони більше схилялися до версії, що це був сам убивця. Але для чого? І чому тільки зараз?
— Дивись. Тут він десь за тиждень до зникнення потрапив у лікарню з приступом епілепсії, — простягнув він папірець, коли завершив проходитися ним очима, Владиславі.
— Епілепсії? — вирішила перевірити вона, не повіривши спочатку. — У нього ж не було написано в мед. карті, що він на неї страждав.
Побачила той запис і почала масажувати собі шию вільною рукою.
— Ні, але тут написано, що змішав алкоголь з антидепресантами. Може, це тупий прикол по молодості, що думали, що ще більше кайфу буде, — Марк знизав плечима, — бо, здається, йому їх не виписували.
— Не виписували, — погодилася Єфімчук. Вона взагалі не пам'ятала, щоб хоч десь згадувалося, що він звертався до психіатра.
— Тоді просто ідіотизм.
— Але чому нікого іншого не накрило? — із сумнівом поставилася до пояснення Вервеги.
— Та хто зна, — відмахнувся слідчий, а після паузи додав: — Ти ж не думаєш, що це була перша спроба його вбити?
— Я навіть не знаю, що і думати, — зізналася та. — Може, зв'язатися з тим, хто займався цією справою?
— А, це був Олегович, — сказав він. За пів року після того, як Марк прийшов на роботу у відділ, той пішов на пенсію. — У мене може навіть номер зберігся.
Чоловік взяв телефон і почав гортати контакти. На щастя, Марк не займався давно їхньою чисткою, тому знайшов. Поставив на гучномовець, і роздалися гудки. Після декількох взяли слухавку.
— Алло, так, — почувся дещо різкий голос.
— Добрий день, Євгеній Олегович, — почав слідчий. — Це Марк Вервега. Ми з вами працювали якраз, коли ви виходили на пенсію.
— А, точно, — відповів після паузи, яку взяв, щоб пригадати. — Привіт.
— Я тут насправді по ділу, — постукував Марк ручкою по столу. — Пам’ятаєте зникнення Дмитра Висоцького?
— Звісно, — прозвучало так, ніби інакше й бути не могло. — Я чув, що його знайшли. Як просувається розслідування?
— Та от ми тому і телефонуємо, — він перевів погляд з телефону, що лежав на столі як раз між ними, на Владиславу. — Хотілося б дізнатися, що ви пам'ятаєте про нього.
— Та що там я можу пам’ятати того, чого не прочитаєте у звітах, — з характерного важкого видиху можна було здогадатися, що він сів.
— Якщо точніше, — втрутилася Владислава, — то вам не здалося підозрілим, що незадовго до зникнення він потрапив у лікарню з отруєнням?
— Отруєнням? — перепитав той. — У-у, не пригадую такого. Ми навіть і не розглядали це як убивство.
— У цьому і проблема, — сперла голову на руки, лікті яких стояли на столі. — Тут таке відчуття, що і розслідування не було.
— А ви побачили там привід розглядати це як вбивство? — з їдкістю прозвучала відповідь.
— Не особливо. Але ми знайшли тіло посеред лісу. Закопане. Невже ви не шукали там?
— Знайшли, — сказав так, ніби це було чимось абсолютно не вартим уваги. — Після того, як дали наводку. Я теж це знаю. То ви ще хочете мене звинуватити в некомпетентності?
— Ви не відповіли на питання, — намагалася спокійно, але твердо, гнути свою лінію вона, хоча і починали дратувати спроби співрозмовника захиститися і переконати в тому, що вони не зробили б краще. — Ви обшукували ліс за містом чи ні?
— Ні.
— Чому?
— Подивився б я як ви шукали, коли втручається сама обласна прокуратура, — випалив гнівно Євгеній.
— В сенсі? — вона перезирнулася з Марком, одним поглядом питаючи в того, чи він чув щось про таке.
— В найпрямішому.
— А можна детальніше? — тут і Вервегу це зацікавило, змушуючи знову взяти участь у розмові.
— Я вам скажу тільки так: якщо не захочуть, щоб ви дізналися, хто це зробив, то ви і не дізнаєтеся, — без жодного натяку на жарт казав він. — І будьте обережні.
— То ви нам пропонуєте закинути цю справу теж? — ледь стрималася, щоб не засміятися Єфімчук. Якщо в нього не вийшло, то це не їхні проблеми.
— Повір, я теж по молодості був за справедливість і все таке, — нотки втоми проступали в його голосі, які змінили агресію. Ніби відчув свій вік і перейшов повчально на «ти». — Але коли тобі півтора роки до пенсії, у тебе сім’я, а у тебе можуть відібрати роботу, і відповідно пенсія не світить, то тут не до справедливості. Та і подивись ще на рік, коли це було. Та і зараз не набагато краще. Це ж Україна.