Сцена 5

Роздався дзвінок у двері, що змусив Офелією підвестися і залишити компанію, яка вже зібралася в неї у залі. Вона пройшла коридором до дверей і відчинила їх.

— З днем народження! — увійшли Марина й Володимир. Чоловік ледь приобійняв винуватицю зібрання, торкнувся вустами її щоки й вручив троянди й пакет із подарунком.

— Мої вітання, — дві жінки обійнялися.

Офелія провела обох до зали, де стояв стіл з їжею та напоями, навколо якого зібралася вся трупа й також Кіра, дружина Бориса. А сама на декілька хвилин вийшла поставити квіти у воду до решти букетів і повернулася до всіх.

Дістала із шафки кожному по келиху та з холодильника — шампанське. Усі зібралися, тож можна починати святкувати. Їй було приємно, що цей день з нею розділяють ті, хто став близькими, майже сім'єю. 

— Допомоги налити? — вона не помітила, як до неї підійшов із пропозицією Шпак, коли взяла в руки й почала відкривати пляшку.

— Та ні, не треба, — стало помітно, як злегка напружилися м’язи на її спині, яку лише на половину закривала блакитна сукня.

— Та чого, у тебе ж свято, як-не-як, — підтримав Вітовський, і та віддала йому напій.

Він наповнив спершу стакани їй, Кірі й собі, а тоді підійшов по черзі до решти.

Усі почали брати то різні нарізки, м'ясну та сирну накладаючи на хліб чи батон, то фрукти, то солодощі. Кімната наповнилася розмовами й сміхом.

Ігор вніс уже нарізаний торт, з якого кожен взяв собі.

На телефон Офелії прийшло сповіщення, прочитавши зміст якого, вона усміхнулася.

— Кавалери вітають? — більше із щирою цікавістю, ніж зверхністю поцікавилася Ольга.

— Можна і так сказати, — ухилилася від чіткої відповіді вона. Хоч і вважала їх близькими, про це надто рано було розповідати.

— А коли будуть подробиці, і чому він не тут? — Марію теж зацікавила ця розмова.

— Коли буде більш зрозуміло, що до чого, — м'яко відповіла Мартиненко. — Ми поки не так давно знайомі.

— Та якщо чіткості не буде в перший час, то там нічого й чекати, — ковтнув ще шампанського, щоб запити бутерброд, Ігор. — Кажу як чоловік.

— Ну не скажи. Одразу насідати, не чуючи відмови, ледь не планувати весілля, в перші дні знайомства — теж не нормально, — висловила свою думку Марина.

— А комусь це здається ледь не найбільшим проявом справжнього кохання, — хмикнув Володимир, виділивши лапками останні два слова. Він глянув на її червону сукню, яка поєднувалася з пасмами волосся, укладеними більше на ліву сторону.

— Угу, романтизуватимуть власництво, а тоді не знають, що робити, коли вони реально починають ставитися, як до речі, — похитала головою Ольга.

— Ну я б не перекладала провину за такі випадки на жінок, — взяла ще шматочок торта Офелія. Стефанішина могла бути іноді зарізкою в деяких питаннях, хоча це не могло не викликати захват.

— Так я їх не звинувачую. Але ж і відповідальність тільки на чоловіків не перекладеш. А це різні поняття, — парувала Ольга.

Тема поступово змінилася на іншу, а тоді ще на одну. Тарілки з їжею, як і стакани, то пустіли, то наповнювалися.

За невимушеною атмосферою і не помітили, як за вікном почало сідати сонце. Борис, Кіра, Володимир і Марина викликали собі таксі додому, а решта вирішили лишитися на ніч і зранку допомогти все прибрати.

Офелія знайшла їм подушки та ковдри, які постелила на диван і крісла, що видвигалися, одяг для сну Марії та Ользі, а сама пішла у свою кімнату.

У квартирі запанувала тиша, яку за декілька годин наважилася порушити Солохова.

У голові досі трохи шуміло від кількості випитого алкоголю. А ще хотілося курити.

Марія дістала запальничку й сигарету з пачки й вийшла на балкон. У темряві її присутність не видавало майже нічого. Хіба що раптовий спалах, а далі маленька крапочка підпаленої сигарети. Вона сперлася на парапет і слідкувала за сонним районом. У вікнах ніде не світилися лампи.

Ззаду почулися повільні кроки. Солохова ледь розгледіла силует, у якому впізнала Ігоря.

— Міг би і не підкрадатися так, — вона повернулася назад обличчям до вулиці.

— А ти могла б і без цієї труйки, — відповів він. На нього почало попадати світло вуличного ліхтаря, і вона побачила, як той похитав головою.

— То ти спеціально, щоб типу зловити мене? — хмикнула Марія.

— Ні, це випадково вийшло, — знизав плечима Костюк. — Але все одно.

— Якби я могла не курити, з радістю б кинула. Повір, — видихнула дим Марія. Знову ця тема, знову пояснювати очевидне.

— Але ж можна їх кинути, — сперся ногами на балкон і схрестив руки на грудях він.

— Ти прекрасно знаєш, чому я почала курити, — втомлено, з деякою приреченістю, говорила вона. — І що сталося, коли декілька днів намагалася не брати їх до рота.

Перед її очима проїхало авто, і знову запала тиша, яку майже нічого не порушувало. Її промурашило аж від згадки про стан, коли спеціально не купувала сигарети. До тривожності від відміни додавалася викликана виступом, де вона грала головну роль. Здавалося, навіть нікотин не допоміг би зняти напругу.