Сцена 4

Машина то збільшувала швидкість, то гальмувала, проминаючи будівлі. Перший день вересня температурою ще нагадував літо, але в повітрі вже відчувався запах осені.

Борис опустив дашок, щоб сонце не сліпило очі. За пів кілометра, які ще можна додати довго через затори, зможе повернути, і воно так не заважатиме.

Він натиснув на газ і повернув наліво, обганяючи автобус.

Та мета поїздки не покидала його думок. Вітовський давно не бачив батьків Дмитра чи будь-кого з його рідні, тож всі вони разом з ним закарбувалися в пам'яті ще з тих часів.

— Ну що, ідем? — пролунав голос Максима, а тоді в проході з'явився він сам, відчинивши двері в гримерку, де сиділи Борис і Дмитро.

— Та зараз, чекай, — останній повернув голову й глянув на нього, відірвавшись від складання речей у рюкзак, а Вітовський підвівся і підійшов до виходу.

Закінчивши він застібнув блискавку, накинув його на праве плече й приєднався до них. Вони пішли коридором до виходу, минаючи фотографії на стінах різних колективів під час виступів.

— То ми зараз до мене? — сказав Борис, коли вони проходили фоє.

— Пішли, — погодився Дмитро, поправивши ще раз лямку і вирішив одягнути на дві, щоб кожні декілька хвилин не смикати.

— Візьмемо пива і в приставку? — відчинив вхідні двері Максим, і всім трьом дунуло в обличчя вечірньою прохолодою осені.

— Тільки б ще щось замовити поїсти, бо сто відсотків нічого не буде, — сховав Вітовський руки в кишені джинсів, щоб не мерзли. Він уже звик за роки, що батьки могли бути зайняті допізна на роботі чи вечеряти десь у закладі, тож доводилося часто про це турбуватися самостійно.

— Піцу? — запропонував Дмитро. — Тільки, не знаю, як ви, але я не питиму.

— Ну звісно ж, завтра ж кастинг, — хмикнув Максим. — Та ми ж все одно не багато, не переживай.

— Та скільки ви вип'єте, це вже ж ваше діло, — знизав плечима Дмитро. — Я кажу за себе.

Ліхтарі вже освітлювали, а вдалині виднівся червоний захід сонця.

Досить довгою пішою дорогою зайшли в супермаркет за напоями. Підійшли спочатку до відділу, де були безалкогольні, який відкрився перед ними одразу, а тоді рушили між стелажів до алкоголю.

Розплатилися на касі. Перша хвиля тих, хто повертався з роботи, вже пройшла, тож довго чекати в черзі не довелося.

— Яку піцу замовимо? — запитав Вітовський перед тим, як зателефонувати, коли вони вийшли назад на вулицю. Як тільки б дійшли до дому, менше було б чекати.

— Та можна пепероні і з індичкою, — сказав Дмитро.

— І ще з шинкою і грибами, щоб вистачило на вечір всім, — додав один зі своїх улюблених видів Максим.

Хоча й решті вона подобалася.

— Окей, зараз буде, — Борис набрав піцерію і замовив.

Вони минали вулиця за вулицею, і перед ними відкрився триповерховий дім з білим фасадом та чорним дахом.

Вітовський відчинив паркан, і вони пройшли плиткою до дверей. Як тільки ввійшли, залишили взуття і взяли із зали по кріслу-мішку й піднялися на третій поверх.

У кімнаті Бориса були мансардні вікна, через які виднілося темне небо.

Він увімкнув усе необхідне, і роздався дзвінок у двері. Спустився, заплатив кур’єрові й повернувся до Максима й Дмитра, які вже ввімкнули гру та чекали на нього.

Запах піци, який ширився кімнатою, нагадав про те, що вони востаннє їли години чотири тому.

Взяли по шматку, відкрили напої та почали грати, час від часу вибухаючи то сміхом, то криками.

Вони досить часто так збиралися у когось з них, ходили на вечірки. Та в один день усе змінилося. Вони не змогли підтримувати дружбу з Висоцьким після зникнення Максима, хоча перші тріщини пішли ще раніше. Та й взагалі їхня втрьох дружба трималася неясно на чому.

Борис спинив авто перед домом, який майже не змінився з того часу, як він був тут востаннє. Здавалося, тих дев'яти років і не було, і він знову 20-річний іде тією ж дорогою до батьків, у яких зник син. Тільки тепер їм точно відомо, що ніколи більше не повернеться.

— Привіт, — спокійно сказав Сергій, що вийшов із двору після того, як Вітовський повідомив, що вже під’їжджає. З його очей ніби разом зі звісткою зникло і життя його самого.

Вони ввійшли на кухню, де Дарина налила всім чай.

— Як ви тут? — Борис помив руки та сів на запропоноване місце.

— Та як. Це було зрозуміло ще за перший рік, — голос чоловіка лунав більше порожньо, а руки трималися за чашку.

— Так хоч попрощатися нормально зможемо, і точно будемо знати, що надіятися нічого, — за роки очікування хоч якоїсь звістки майже не лишилося емоцій. Вони могли змиритися з фактом смерті сина, та знайдення його тіла наново пройшлося лезом ножа рубцем.

— І може знайдуть винного, — не міг не погодитися Борис, який зробив невеликий ковток чаю, але хотів додати якийсь оптимізм в атмосферу, яка тиснула своєю гнітючістю.

— Та не факт. Скільки часу пройшло, — намагався не сподіватися багато на що батько Дмитра. Чи радше переконати себе в цьому, щоб не розчаруватися ще більше.