Сцена 3

— Де листи? — Марія вибігла назад від куліс. Залою розносився стукіт підборів по дерев'яній сцені. На ній ще лишилися декорації з вистави, яку нещодавно грав інший колектив, на що не зважали. Хоча варто було бути пильнішим, щоб випадково не перечепитися, але предмети, які могли найбільше заважати перед початком репетиції перенесли до країв.

— Ось, — Ігор, що декілька хвилин тому змінив Володимира, удав, що дістав їх із кишені.

— Ви підслухали й украли потім листи? — очі Солохової на мить стали круглими й втупилися в його обличчя, але в голосі чулася спроба зобразити непохитність.

— Ви обурені? Ви? Ви обурені? — сміявся Ігор. Коли припинив, на його вустах з’явився огидний вишкір. Відчуття контролю над нею розливалося теплом тілом й змушувало навіть подати ледь уперед груди. — Нечесно, правда?

— Дайте їх сюди, — здавалося, вона остаточно повернула собі спокій і сказала з певною відстороненістю, але сталевою впевненістю.

— Ого! Хіба я їх для того брав? — продовжував знущатися він.

Марія привідкрила рот, щоб продовжити далі, як їх перервав голос Бориса:

— Стоп. Це що взагалі таке? Чому у мене таке відчуття, що їй глибоко насрати на ті листи? — досі він сидів у першому ряді з Офелією, Володимиром й Ольгою, сперши голову на кулак, а то випрямився, і розтиснута долоня розслаблено зависла в повітрі.

— Може, тому що так і є? — роздратовано відповіла, повернувши лише голову, Марія.

— Я здогадався, — Вітовський випрямився й посунувся на край сидіння. — Але її таємницю викрили, і от-от можуть розказати чоловікові, — виділяв слова, на яких робив акцент, постукуванням ребром долоні по нозі. — Далі вона намагатиметься переконати Івана, що кохає його, а не тих двох. Вона в розпачі. То звідки тут байдужість?

— Та вона крутить двома чоловіками, як хоче, і намагається таке ж провернути з третім, — обурилася Солохова і розвернулася повністю, розуміючи, що так швидко до сюжету не повернуться. — Чого я не можу спробувати її відіграти холоднокровною сучкою, а не переляканою?

— Ну то треба ж це і грати нормально.

— Вона вперше ж вирішила так зіграти, яким чином ти хочеш, щоб воно було відразу «нормально»? — втрутилася Офелія, що сиділа через місце від Бориса. Між ними лежав рюкзак Марії.

— Серйозно, два тижні до виступу. Як не вийде, завжди можна буде змінити назад, — Ольга теж не лишилася осторонь.

— Два тижні це мало для експериментів, — твердо сказав Вітовський. Його руки стискали краєчок сидіння. Хотілося бути й наступного разу на висоті. Дебют задав планку, яку він не планував знижувати.

— Та ні, вистачить, — з нерозумінням глянув на того Володимир.

— Достатньо, — підтримав Шпака й Ігор. — На виступі все буде нормально. Ти знаєш, як ми граємо, тому й взяв нас, а не когось ще. То будь поспокійніше і більше довіряй нам.

Він побачив збентеження на обличчі Бориса, викликані і його словами.

— Добре, — видихнув він. — Але цю частину ще раз.

Вони далі не сперечалися. Грати в рамках репетиції один і той же уривок — частина процесу, до якої, взагалі, не звикати. Та все ж усі тут дорослі люди, які знають, що роблять, і тон в спілкуванні чи зауваженнях підбирати теж потрібно. Ще й Марія зі сцени майже не сходить у цій виставі, тож на це теж слід зважати. Хоча це і також означає, що її промахи більш помітні. 

Ігор швидко зник зі сцени та повернувся назад, де на нього наткнулася Марія, що змусило її застигнути:

— О! А ви де це взялись тут?

— З неба впав. Вам на радість, — тільки й сказав він задоволено.

Репліка за реплікою, частина з яких вимагала рухатися сценою, вони доходили до розв’язки розмови, де єдиним можливим виходом було Наталії Павлівні прийняти отруту.

— От, це вже інша справа, — відмітив Вітовський, коли вже Офелія мала виходити. — Поки візьмемо перерву, а далі продовжимо з цього місця.

І сам підвівся й пішов вгору з зали.

Ігор з Марією спустилися зі сцени й пішли до своїх речей.

Вона дістала з рюкзака сигарети й запальничку й вловила на собі погляд.

— Що? — підняла очі на Костюка й роздратовано кинула.

— Та нічого, — усміх на його обличчі точно казав про інше.

— Це не схоже на «нічого».

— Більше хоч нічим не балуєшся? — спитав Ігор, провівши поглядом на пачку сигарет, що лежали біля неї, поки вона перевзувалася у кросівки, а не виходити на підборах.

— Ні, все нормально, — зачепила губи Марія й відповіла, не відриваючи погляду від шнурівки.

— Сподіваюсь на це. Краще не труїти себе всякою дрянню, що б то не було, — він дістав телефон і поклав його в кишеню.

— А то я не знаю, — буркнула вона.

— Ну, схоже, не зовсім.

— Так, закрили тему, — Солохова різко глянула на нього. — Кажу ж, переживати нічого.

— Та добре-добре, — Ігор примирливо підняв руки та розвернувся у бік виходу з зали, куди й попрямував.