Сцена 2

Владиславі передали, що прийшов Борис. Вона подякувала офіцеру, підвелася та взяла теку з матеріалами.

Пройшла коридором і відчинила скляні двері, ще не пройшовши крізь які вона могла бачити чоловіка в сірому худі, що зайняв одне з місць за круглим столом і підняв на неї погляд, як тільки почулися кроки.

Він не був ні підозрюваним, ні поки свідком — не факт, що пам'ятає хоч щось цінне за стільки років, чого не зафіксували покази безпосередньо після зникнення — то й не було сенсу вести його в кімнату для допитів. Конференц-зали цілком достатньо.

— Доброго ранку. Я Владислава Єфімчук, слідча. Ми з вами говорили телефоном. І дякую, що прийшли, — вона поклала теку на стіл й опустилася на стілець.

— Це правда він? Ви справді знайшли тіло Дмитра? — уточнив Вітовський.

— Так. І саме тому я вас покликала сюди, — кивнула слідча. — Розумію, що це було давно, і ви давали покази ще тоді, але все ж. Не могли б ви розказати, що пам'ятаєте з його зникнення. Ну і трохи до та після.

— Не особливо багато, — почесав скроню він. — Здається, він просто не повернувся додому, і коли декілька днів не було від нього ні слуху ні духу, батьки подали в розшук.

— Лише за декілька днів? Не пам'ятаєте, чому не раніше?

— Та вони не так часто спілкувалися. До того ж ми могли залишатися у друзів після вечірки чи ще щось.

— Але того разу це було не так, правильно? Бо ні ви, ні хтось ще з його кола спілкування не заявили, — підвела Владислава до того, що її непокоїло найбільше в цій історії. Хіба що, можливо, після таємного інформатора.

— Ні, не так, — похитав головою Вітовський, а тоді деталізував: — Точніше, я не знаю точно, мене не було тоді в місті. А у нас не було звички списуватися щодня, тому я й не запідозрив нічого.

Типовий хлопець, який не цікавив ні тих, хто вважався друзями, ні сім'ю. Достатньо на відстані від усіх, хоч і в оточенні людей, щоб його зникнення ні кого не схвилювало. 

Владислава не знала його, але цей образ чітко вимальовувався у неї. Непомітне життя, непомітна смерть. Їй хотілося, щоб нарешті почули й побачили його. Можливо, по-справжньому, вперше. Тому продовжила питати:

— Але ви все одно були друзями. Є здогадки, хто міг хотіти його вбити?

— Тобто ви розслідуєте це як вбивство? — відхилився на спинку стільця Борис, і слідча вловила здивування в його погляді.

— Так, хоча залежно від того, що ми знайдемо, можливо, перекваліфікуємо на через необережність. Але помилок того, хто вів цю справу, коли вона була ще зникненням, я не повторюватиму, — її голос звучав твердо, а після додала ніби мимохідь: — Хоча в мене є певні сумніви на рахунок якості роботи слідства навіть у такому випадку.

Владислава помітила ще більше здивування на його обличчі, але повторила питання:

— То чи є у вас здогадки, хто б це міг бути?

— Та навіть гадки не маю, — знизав плечима Борис. — Якщо випадково, то це міг би бути хто завгодно, а якщо спеціально, то не знаю такого, що хтось міг бажати йому смерті.

— Якби просто необережність, то, можливо, б тіло знайшли швидше, — кинула слідча й підвелася. — Та все ж, дякую за приділений час. Якщо буде щось, що може допомогти слідству, повідомте.

— Обов'язково. Гарного дня, — Вітовський також встав і почувши те ж побажання вийшов.

Проходив коридором повз офіцерів. Цивільні відвідувачі впадали в око серед усіх у формі. Тому рудого чоловіка, який тільки-но ввійшов у відділ, Борис помітив одразу.

— Привіт. Давно не бачилися, — у його голосі чулося, що із задоволенням не бачився б ще стільки ж, а то й довше.

— Так, давненько, — погодився Максим. — Привіт. Тебе теж викликали, щоб опитати, бо знайшли тіло Діми?

— Угу, питали всяке.

— А ти був у його батьків? Як вони там? — він переніс вагу більше на праву ногу, а ліву поставив трохи далі.

— Ні, але треба зв'язатися, — ледь звів брова разом Борис. Точно. І як він про це не подумав.

Знову Борецький перший думав про те, що робило його самого в очах інших ледь не святим. Ніби чуйка в цього лиса була, де й кому потрібна увага, щоб її дати.

— Та я от теж, часу поки не було.

— Ну і в мене ж теж не особливо багато, — дещо байдуже прозвучала відповідь.

— Закладаюся, власна трупа бере багато часу, — всміхнувся Максим одними губами.

— Ще й як, — не міг не погодитися Вітовський.

— Але результат того вартий. Чудово зіграли. Злободенна вистава я б сказав, — якби той не знав, з ким розмовляє, напевно повірив би в щирість цих слів, хоча в них чулася зверхність і знущання. Та вони знали один одного надто довго й надто добре, щоб повестися на цю солодкість. Таким образом уважного ідеального чоловіка Бориса не купиш.

— Дякую, — усе ж вирішив підіграти, відповідаючи десь у тон. — Неочікувано, що ти був там. Підійшов би, привітався зі старими знайомими.

— Можливо, наступного разу, — різкіше зазвучали слова. — Ви ж продовжуватимете?