Сцена 5

Офелія вистукувала пальцями по столу в гримерці. Встала й почала ходити, намагаючись хоч якось заспокоїтися. П'ятнадцять хвилин до початку дебютної вистави, а Марії, у якої головна роль, ще немає. А домовлялися прийти за пів години, щоб спокійно все встигнути.

Вона взяла телефон і ще раз набрала її номер. Нічого. Знову не відповідає. Укотре? Уп'яте?

Мартиненко вже почала уявляти, як їм доведеться казати глядачам про скасування чи перенесення вистави. І все через безвідповідальність однієї людини.

А, може, з нею щось трапилося? Чи з її близькими? Як же все це нестерпно.

Відчинилися двері. Офелія різко крутнулася на підборі. Це лише Ольга.

— Ще немає? — та повернулася з гримерки, де готувалися чоловіки, й нахилилася до дзеркала перевірити, чи не зіпсувався макіяж. Хоча його було майже непомітно. Прислуга з минулого століття точно б не могла похизуватися яскравістю образу.

— У-у, — похитала Офелія головою. — І на дзвінки не відповідає.

— Борис там теж увесь на голках, — поправила вона білу хустинку, яка тримала її лише на декілька тонів темніше волосся. — Якщо доведеться перенести виставу без вагомої причини, каже, буде міняти на когось із нас.

— Чому мені здається, що тебе її запізнення мало хвилює? — Мартиненко вчергове глянула на екран телефона, щоб глянути, чи не було повідомлення від Марії, чи дзвінка.

— Це ж не від мене залежить, і принаймні поки що я ніяк вплинути чи допомогти не можу. Моє чи твоє нервування прийти Марії швидше не допоможе, — знизала плечима й сіла за стіл Ольга.

З коридору почулися гучні швидкі кроки на межі з бігом. Ляснули двері.

— Ну нарешті, — видихнула Офелія й провела поглядом червону від спеки й зі збитим диханням Марію, яка впала на стілець і повісила на його спинку сумочку, з якої дістала косметичку. — Де тебе взагалі носило?! У нас вісім хвилин до початку!

— Ну то допоможіть зібратися, якщо хочете, щоб я встигла, — зняла з себе футболку та шорти.

Ольга піднесла її одяг на тремпелі й повернула голову до Офелії:

— Скажи іншим, що вона тут, а ми тут поки розберемося.

Та вийшла, і Марія почала одягатися, поки Стефанішина повісила те, у чому вона прийшла.

Часу надто заморочуватися над макіяжем не було, та і той, який Солохова нанесла перед виходом, майже пасував образу, тому після зміни кольору помади вона була готова.

— Три хвилини, — сказала Ольга, з якою мали починати виступ. — Час іти.

Марія кивнула, і вони вийшли в затемнений коридор, іншою «стіною» якого слугувала дерев'яна сцена.

З сусідніх дверей вийшли Ігор, Борис, Офелія і Володимир.

На обличчі в кожного була в різних пропорціях суміш хвилювання і передчуття чогось позитивного.

Вони чули, що мав бути повний зал глядачів. Усе ж, залучення соціальних мереж виправдало себе. Їм вдалося за цей місяць ледь не щоденних репетицій привернути достатньо уваги до себе.

Марія й Ольга, почувши побажання гарно почати, вийшли на сцену. На них падало світло прожекторів, які, як і очі глядачів, слідкували за їхнім переміщенням.

Вони перенесли залу на більше ніж сто років у минуле в дім інженера Андрія Карповича, де розгорнулася драма, причиною якої стала брехня Наталії Павлівни, його дружини. Брехня, перш за все, самій собі, яка отруює абсолютно все, особливо людину, що її каже. І призводить до смерті, як від ціаніду, що трапилося з головною героїнею у фіналі.

Три дії промайнули непомітно для глядачів. Вони захоплено спостерігали за грою, спраглі до відповідей, що все ж відбудеться далі.

І не розчарувалися, коли отримали їх.

Актори вийшли на поклон. Частина залу зааплодували стоячи, а дехто просто лишався під сильним враженням. 

— Вітаю нас усіх. Ми класно виступили, — з широкою усмішкою сказав Борис, коли вони покинули сцену.

Усі також були задоволені від результату. Піднесений настрій давав сильний заряд енергії, хоча вони декілька годин виступали. 

— Це варто відсвяткувати, — запропонувала Ольга.

— У нас заброньований стіл у ресторані через дві години, — підморгнув він. — Але спочатку підемо до глядачів, переодягнемося, і туди.

— Нє, в цих костюмах підемо, — хмикнув Ігор.

— Ну ти не сильно відрізняєшся від Івана, тому можеш, — підтримав його насмішку Володимир.

— А в когось тут є листи, про які мені треба знати? — зробив відсилку на п’єсу у відповідь він.

— Скоріше за все, не треба, — з підкресленою часткою втрутилася Офелія. — А що треба, так це задовольнити своєю присутністю оцих людей.

Вона кивнула на, хоч і невелику, групу, серед яких вони впізнали тих, хто цікавився, чи можна буде сфотографуватися після вистави.

Вони підійшли до них, зробили пару знімків. Така увага завжди залишала по собі тепло й радість від того, що їхні зусилля помічають. Це коштувало всіх грошей світу.

Але час повертатися назад. У реальність.

— На секунду, — притримав за ліву руку Марію Ігор, відвів її на декілька кроків убік. — Ти щось курила, крім сигарет?

— Що? Ні, з чого ти взагалі це взяв? — так само тихо відповіла вона з певним страхом в очах.

— Ти запізнилася. І як тільки ти прийшла очі були червоні. І трохи запаху, — його погляд ковзнув її обличчям. — Мені ж не здалося?

— Це було один раз, — не бачила сенсу щось вигадувати Марія. — Тільки не кажи нікому.

У її голосі почулися благальні інтонації, тому той лише важко зітхнув:

— Добре, поки не буду. І якщо це тільки один раз, то, сподіваюсь, більше не буде. Інакше ти не залишиш мені вибору. І де ти його взагалі дістала?

— Ви там ідете? — почулося від Ольги, і Ігор відпустив її руку перш ніж встигла дати відповідь.

— Так-так, — Марія порівнялася з ними.

— І про що ви говорили? — спитала Офелія.

— Я казав їй, що їй не варто стільки курити. Вона ж запізнилася через чергу, коли купувала сигарети, — він вловив її погляд, де змішалися і здивування, і вдячність. Усе ж не так складно збрехати, якщо вкласти частину правди.