Сцена 2

Ложка постукувала об стінки чашки з кавою. Володимир замислено водив нею, сперши голову на кулак іншої руки.

Що ж то був за Борис, і що саме він може запропонувати? Варто сходити дізнатися. Це ж ні до чого його не зобов'яже. І взагалі, де б він був, якби обдумував кожен свій вибір тижнями…

З передчуттям цікавої історії великими ковтками випив каву та пішов в спальню. Дістав з шафи однотонну синю футболку, яку вдягнув разом з чорними джинсами.

Почув позаду кроки.

— Щось уже вирішив? — спитала Марина, його дружина, що звільняла своє довге вологе чорне волосся від рушника, у яке те було загорнуте.

Вона, хоч і не змогла вчора скласти йому компанію, знала подробиці розмови, що трапилася в кінотеатрі, і була готова прийняти будь-яке його рішення, не впливаючи на нього.

— Так, схожу, зараз подзвоню і домовлюся про зустріч. Дізнаюся, що там, — Володимир підійшов до неї та м'яко обійняв за талію. Вдихнув солодкий запах засобів для догляду за волоссям. — Можливо, для нашої вечері в ресторані буде ще один привід, крім того, що я тебе кохаю.

— І я тебе, — вона підняла голову й глянула в його сірі очі.

Після короткого поцілунку Володимир взяв з тумбочки біля ліжка телефон і набрав номер Бориса.

— Алло, доброго ранку, — коли пролунало декілька гудків, за якими послідувала відповідь, почав він. — Це Володимир, ми з вами вчора в кіно сиділи поряд… Так-так, я якраз з приводу цього. Де і коли вам буде зручно зустрітися?.. Ага, добре, десь за годину буду. До зустрічі.

Дзвінок завершився, і він видихнув. Звернув увагу на час.

«Чорт, це треба виїжджати прямо зараз, щоб доїхати зараз аж туди», — запізнюватися Володимир точно не любив, а зараз сто відсотків половину часу пробуде в заторах.

Попрощався з Мариною, узув кросівки, взяв ключі та вийшов з квартири. Спустився сходами.

Прохолодний вітер ледь розтріпував біляве волосся. Володимир міг іноді його укладати лаком, але то призначалося для більш важливих подій.

Одне з авто на стоянці змигнуло фарами, коли він розблокував його. Сів у нього, повернув ключ і виїхав з вулиці до центру міста.

Як і очікувалося, разом з ним, кожен зі своєю метою, їхали ще багато людей. Утворювалися затори, крізь які було б надто нудно пробиратися, якби не музика, що лунала в салоні.

Нарешті він виїжджав з центральної частини міста. Після наступного повороту мав бути менш оживлений рух.

Володимир ще не був у цьому районі і, як зрозумів, ще в багатьох. Обов'язково ще встигне. Якщо звісно не надумають переїхати ще кудись.

Навігатор казав їхати прямо, а тоді на третьому повороті — направо.

Там він побачив обриси будівлі, де мав зустрітися з Борисом. Припаркував авто біля неї та відчинив скляні двері.

Хотів тільки підійти запитати, куди проходити, як його покликав Борис, який увійшов одразу за ним.

— Володимире, — той повернувся на голос чоловіка з темним волоссям, яке своєю довжиною по губи іноді лізло в обличчя. Він швидким жестом заправив його за вухо, і Володимир помітив, що воно проколоте срібною сережкою. — Радий вас бачити.

— Навзаєм, — усміхнувся він.

Вітовський показав на прохід у коридор, і вони пішли туди. У його кінці Борис підійшов до одних із дверей та відчинив їх. Перед ними розкинулася не надто велика кімната. Але для стола з ноутбуком, шафи з різними книгами, вішака й двох стільців місця вистачало.

— Спочатку я хотів би почути про ваш досвід, — почав він, сівши за стіл, та коли Володимир зробив те саме.

— Його не так багато, бо це моя друга освіта, — спочатку довелося вивчитися на «нормальну професію». — Навчався у Львові і там ще близько року після випуску працював у театрі актором.

— А чому припинили і переїхали аж сюди? — ну звісно, як же без цього питання. Хоча це був напевно гарний знак, що підхід достатньо якісний. Було б дивніше, якби не поцікавився.

— З особистих причин, — вирішив не уточнювати деталі, а натомість додати те, заради чого насправді цим зазвичай цікавилися. — Ніяких претензій у мене немає до того колективу, як і у них до мене.

Вони поступово рухалися від питання до питання. Про ролі, труднощі, причини, які привели в театр. І з кожною відповіддю Борис переконувався, що Володимир гарно впишеться у колектив, і що його перше враження не було аж надто хибним. Та час перейти до суті.

— Дякую за відповіді, — кивнув Вітовський. — Зараз розкажу, що я планую. Я хочу створити власну трупу, де ми ставитимемо Винниченка як драматурга у деякій переробці чи може щось без змін. Поки це буде лише на місці, а якщо зростатиме попит, поїдемо турами.

— Винниченка? — прочистив горло Володимир. — Не надто однозначний персонаж.

Йому раптом згадалися всі порівняння з ним, і не тільки через однакове ім’я. Та й нехай. Це все одно в минулому, до чого довелося докладати значних зусиль.

— Так, його. Напевно, таки через його неоднозначність і хочу, — кивнув Вітовський. — Як ви на це дивитеся?

— Я згоден, — поки не бачив жодної причини відмовитися Шпак. — Тільки це лише ваша ініціатива, так?