Пролог

Ти проходиш далі по коридору. На твоєму обличчі читається роздратування. Навіть гнів.
— Для чого ти це зробив? — навіть не вітаєшся і питаєш, дратуючись ще більше, коли у відповідь бачиш непідробний подив.
— Ти про що?
— Не прикидайся дебілом, — твої руки стискаються в кулаки, що аж білішають кісточки пальців. — Ти прекрасно розумієш, про що я.
Я розумію, що нікого вдома бути не має, але автоматично роззираюся навкруги, щоб перевірити, чи може нас почути хтось іще. Нікого. Сюрпризів, ну, крім тебе, що намагається в чомусь мене звинуватити посеред мого дому, немає.
— Ні, не розумію, — ти мені не віриш, це розлючує тебе ще більше.
— Ти намагався мене отруїти! — переходиш на крик.
Що? Коли? З чого ти це взяв? Хіба що…
— Ти про той вечір? — вирішую уточнити я, намагаючись зберігати спокій.
Ти тільки виписався з лікарні після того, як одна з наших тусовок пішла не за планом. Але там був не тільки я, то з чого ти це взяв? Це ж була випадковість, ні?
— Ну звісно про нього! — ти глибоко дихаєш. — Я через це не потрапив на кастинг! Я б його пройшов!
Я глянув на тебе, ніби вперше бачу, а не ми вже третій рік вчимося разом.
— Ти головою вдарився? — перепитую я. — Хто тобі сказав, що це був я?
— Не клей з себе ще тупішого, ніж ти є! — ти робиш мені крок назустріч, і я інстинктивно роблю один назад. — Я завжди був кращий за тебе, і ти хотів хоча б раз отримати головну роль!
— Ти зараз серйозно? — тепер уже і я не можу стримати обурення від абсурдності звинувачень. Як ти взагалі можеш таке про мене подумати? — Бляха, ти за кого мене маєш, щоб я робив таке заради ролі в якомусь нещасному спектаклі, про який, дай Боже, у газеті міста напишуть?
— За того, ким ти завжди був! — випльовуєш ти.
— І ким же? — я не витримую цього ідіотизму і починаю сміятися.
— Заздрісним і дріб'язковим мудилом!
Ці слова ніби вибивають повітря з легень. Та мені треба розібратися, що тут відбувається. Вдихаю. Я не знаю, наскільки це безпечно, але підходжу до тебе ближче.
— У тебе гарячка, чи що? Що ти тут за хуйню несеш?
Моя рука хоче торкнутися твого лоба, але ти її різко відбиваєш.
— Не чіпай мене!
Я відчуваю, як від тебе відгонить алкоголем.
— Та ти п'яний!.. Так. Давай ти зараз заспокоїшся, і ми спокійно поговоримо. Без розкидування звинуваченнями, — видихаю я, і хочу, щоб ти зробив те саме.
Я не вірю, ні, відмовляюся вірити, що ти справді вважаєш мене винним у твоєму отруєнні.
— Не вказуй мені, що робити! Я тобі не маленька дитина, яку можна обдурити! — ти не хочеш поговорити нормально. У мене не лишається вибору. Хоча, швидше за все, це треба було зробити одразу.
— Я хотів по хорошому, але якщо ти не припиниш кидатися на мене зі звинуваченнями і не підеш, я викличу міліцію*, — я намагаюся приховати дрож у голосі й звучати якомога переконливіше
Ти продовжуєш стояти, і, здається, не збираєшся нікуди іти.
Я підходжу до столика, з якого беру телефон. Натискаю клавіші й показую тобі.
— Останній шанс, або я дзвоню.
Ти робиш швидкі кроки. Але, попри мої очікування, не з дому, а прямо на мене.
Пробуєш вибити в мене мобільний із рук. І падаєш. Твоя голова вдаряється прямо об гострий краєчок стола.
Я отетеріло дивлюся, як пляма крові біля твоєї голови збільшується, а з очей зникає життя.
Я не розумію, як це сталося. коли я встиг тебе штовхнути. І що тепер робити?

*події розділу відбуваються на початку 2010-их
'я вирішила почати спочатку цю історію, трохи змінивши концепцію
Нові розділи, сподіваюсь, публікуватиму щосуботи. А щоб слідкувати за новинами з приводу оновлень і не тільки, запрошую підписатися на тгк Алея Слави