Чесний обмін

Наступний! - почула Вікторія з-за дверей та на ватних ногах зайшла у кімнату.

Серце колотало, але вона знайшла у собі сили озирнутися навкруги. Були вже сутінки, світло не вмикали і у просторі панував напівморок, але в іншому кімната виглядала як звичайна: стіл, крісло, декілька стільців, шафа, полички з книгами, репродукції відомих картин на стінах. Ось тільки килимок біля дверей, на який падала вузька смужка світла з коридору, замість звичайного орнаменту чи чогось подібного, містив доволі дивне привітання: "Ласкаво просимо до пекла". Чоловік, який сидів у кріслі, помітив, що Вікторія прочитала напис, і посміхнувся:

- Це просто жарт. Ви ж розумієте, без гумору у нашій справі не можна... - і підвівся назустріч жінці.

Рис обличчя чоловіка, на жаль, не було видно. Можна було тільки сказати, що він високий та ладний.

- Доброго дня! Проходьте, сідайте, слухаю Вас... - голос зачаровував, проникав у самі нутрощі. Вікторія наче зацепеніла, жах та захват змішалися у дивний коктейль. Але вона вчасно згадала, скільки разів вона заходила до класів, де учні не завжди були привітними та ввічливими, як вчилася тримати себе у руках. І вирішила, що найкращий спосіб вирішити справу, це бути трохи нахабною.

- Перш за все, скажіть, будь ласка, як Вас звуть? Погодьтеся, говорити про ... серйозні справи, навіть не познайомившись, не дуже доречно, - гучним, добре поставленим вчительським голосом вимовила жінка так, наче перед нею був шестикласник, - Мене звуть Вікторія Олександрівна, можна просто Вікторія... або Віка, - вже тихіше додала вона.

Чоловік розсміявся.

- Рідко хто питає моє ім'я, а ще рідше називає своє. Ну, добре. Можете називати мене Лук'яном, якщо Вас так цікавлять імена. То що Вас привело до мене, Вікторіє?

Жінка глибоко вдихнула та вимовила:

- Я хочу написати про Вас книгу, тому мені дуже треба знати все! Хто Ви, чому цим займаєтесь, як робите свої дива?

- Що Ви сказали? Книгу? Про мене? - чоловік розсміявся і довго не міг заспокоїтися. - Знаєте, дехто вже пробував, але не думаю, що в них вийшло вдало. Але нащо Вам книга? Ви хочете грошей, слави, щоб Вас впізнавали на вулицях?

- Ні, ні, все це мене не потрібно!

- Тоді навіщо?

- Ви мені цікаві, я хочу зрозуміти, як Ви працюєте, як живете...

- Добре, але я не займаюсь благочинність. Що Ви можете мені запропонувати, яку плату?

- А скільки коштує Ваша... консультація?

- Я не беру гроші, мене цікавить дещо інше. Це може прозвучати трохи дивно, але я беру плату емоціями. Чи є у Вас сильне кохання, може ненависть? Чи ревнощі, ніжність, піклування? Але справжнє.

Вікторія здивувалась:

- Вибачте, але, здається, мені немає чого Вам запропонувати. Колись в мене було кохання, але чоловік пішов від мене. Було палке бажання мати дитину, та не судилося, і згодом це бажання згасло. Була дружба, але й вона з часом перетворилася на звичку телефонувати один одному на День народження та Новий рік, і вести розмови про погоду та рецепти страв. Була ніжність до батьків та відповідальність за них, але вони пішли з цього світу минулого року, один за одним. Колись була любов до своєї роботи, та професійно я теж вигоріла. Зараз я заходжу до класу за звичкою, я працюю по інерції, мої очі більше не горять, коли я викладаю. Іронія в тому, що двадцять років назад, коли я тільки закінчила педагогічний університет, я була набагато кращим вчителем, аніж зараз, - жінка тяжко зітхнула і продовжила, - Лікарі кажуть, що в мене клінічна депресія, але таблетки не допомогають. Емоції, будь-які, стали для мене розкішшю. Я не відчуваю смаку до життя. Але учора колега на роботі розповідала, про чудового психолога, що ось вже рік практикує у нашому місті. Начебто його робота оплачується муніципалітетом та він творить дива, розв’язує проблеми, які роками не давали людині спокою. Про нього ходять легенди, а дехто навіть каже що він ангел або диявол, бо звичайна людина не може лікувати на відстані, залагоджувати конфлікти, що тривали десятиріччями і тому подібне. А ще кажуть, він може занапастити життя людини, що після його сеансів декілька клієнтів скоїли суїциди або зникли безвісти. Але поліції не вдалося довести його причетність до цих випадків, тож він практикує і до нині. І тоді я відчула щось схоже на цікавість, щось схоже на емоцію. Звісно, я подумала, що це чергова байка про чаклуна, який може все. Але ті знахарі та чаклуни зазвичай беруть гроші, і не малі. Як я вже казала, емоції не часті гості у мене зараз, тож я вхопилась за цю інформацію і відчула себе трошки бадьорішою, ніж зазвичай. Я уявляла собі, скільки історій Ви чули, скільком людям допомогли або навпаки, і тоді в мене з'явилась ідея, що про таку людину добре було б написати книгу. Ця думка не давала мені спокою і ось я тут...

Чоловік мовчав. Вікторія думала, що він зараз знов засміється, але він був на диво серйозним:

- Що ж, якщо Ваша воля, чи не будете Ви так люб'язні прогулятися зі мною після того, як закінчиться прийом, - він помітив вираз здивування та розгубленості на обличчі вчительки і вирішив розставити усі точки над "і", - Ні, ні, ні, це не побачення і не романтична зустріч. Так, зазвичай психологам не радять, або навіть категорично забороняють, спілкуватися зі своїми клієнтами поза межами кабінету, але у Вас і запит незвичайний. Мені потрібно буде багато часу, щоб вдовольнити Вашу цікавість, тож прогулянка буде найкращим варіантом. Не бійтесь мене, я не зроблю Вам ніякої шкоди. Ба більше, як я можу судити зі свого досвіду, найбільшої шкоди людина частіше за все завдає собі сама. Тож я чекаю Вас через півтори години.