Чесне відьомське

Ніколи не клацайте підозрілі посилання. А якщо дуже сильно хочеться, то за наслідки не ручається ніхто. Чесне відьомське.

Вся стрічка забарвлена в помаранчево-чорні кольори. Геловін там, Геловін  сям… Бісить. Дратує.

А все тому, що я примудрилася народитися в ніч на той самий Геловін. І все свідоме життя маю честь носити прізвисько «відьмочка».

Років в сім-вісім я передивилася всі частини «Гаррі Поттера», і чекала того самого листа з Ґоґвардса, а його все не було. Потім я перестала чекати див й почала чудити сама. Вік такий настав, чого вже там. І, здається, що я досі з нього не вийшла. Адже пригоди завжди знаходили мене самі.

От й зараз Фейсбук підкинув мені ще одну картинку, на який була зображена кумедна дівчинка в стилі аніме та написано:

«Ваш квиток у світ справжньої магії. Тільки один сеанс. Чесне відьомське».

І посилання на сайт.

Звісно ж, я полізла дивитися що це за світ магії, який так давно манив мене. Тільки от чомусь моя кімната почала танути на очах, а я сама… О ні!.. Мене почало затягувати в монітор, я навіть закричати від жаху не встигла. Складно сказати скільки минуло часу – секунда, хвилина, година, але раптом я гепнулася на п’яту точку та нарешті змогла знову нормально бачити та навіть аналізувати ситуацію.

Приміщення було невеликим й освітлювалося за допомогою славленого гарбуза з виразними очима та ротом та зі свічкою всередині, дерев’яні стіни, прикрашені павутинням, а десь в кутку причаївся бідний Йорик.

– Привіт, новенька, – двері в цю камеру відчинилися з легким скрипом та на порозі виникла симпатична дівчина, приблизно мого віку, вдягнена у плащ яскраво-салатового кольору і такий самий бриль. В руках вона тримала мітлу. – Вітаємо на шабашу Київських відьом.

– Ем, привіт, – тільки й вимовила я. – Як я тут опинилася?

– Ти добровільно погодилася на участь у шабашу, коли перейшла за посиланням в нашому рекламному оголошенні. Повір, просто так сюди не потрапити, – дівчина широко посміхнулася.

– І ви тут всі справжні відьми? – все ще не вірила я в реальність подій.

– Чесне відьомське, – кивнула та. – Я – Оксана, а ти?

– Марго, – відповіла.

– Чудово, який твій улюблений колір, Марго?

– Фіолетовий, – ляпнула я, а Оксана стукнула мітлою о підлогу, щось прошепотіла, й на мене просто зі стелі звалився плащ фіалкового кольору та такий самий трикутний капелюх. Ну, справжній відьомський ковпак!

– Тобі пасує. Тепер же час нам йти...

– Куди? – не зрозуміла я.

– Як це куди? На Лису гору, звичайно, – розсміялася дзвінким сміхом Оксана. – Сьогодні нас тринадцять. Символічно, чи не так?

Я не могла зрозуміти причини такої радості дівчини. А раптом ми всі потрапили до пастки?

– Не віриш? – ніби прочитала мої думки Оксана. – Боїшся. Всі через це проходять, люба. Перша посвята у відьми, як ні як. Але не варто, моя мила, так хвилюватися. Ти серед своїх. Ми підтримаємо. Сміливіше, – дівчина протягнула мені руку, і я нерішуче вклала в неї свою долоньку.

Ми зробили крок у напівтемний коридор й рушили напівтемними лабіринтами, що підсвічувалися лише ліхтарями-гарбузами. Тут теж всюди була оця геловінська тематика у вигляді павутиння та стінах та стелі, в який я час від часу плуталася.

Я не переставала думати про те, що стала випадковою учасницею якогось квесту, занадто все це здавалося мені нереальним.

Коридор раптом скінчився, Оксана зупинилася біля сходів, що вели кудись нагору.

– Ще трохи. Тут круті сходи, але недовгі, як тільки здолаєш – опинимося на даху. І хутчіш – нас вже чекають.

– На даху? Чому?

– Бо звідти легше дістатися Лисої гори. Наші всі вже там, – знизала плечима відьмочка й розсміялася. – Тільки в польоті обережніше, бо Нічний патруль вже вийшов на чергування.

– Нічний патруль? Це що таке? Поліція? Нацгвардія? – подивилася на Оксану та відчула як спітнілі мої долоні, якими я щосили стискала мітлу.

– І де ти взялася? Одразу видно – новенька. – Зморщила носик Оксана. – Нічний патруль – це магічна організація, яка контролює нас. І слідкує за балансом світлих та темних сил. А сьогодні їх на вулицях міста особливо багато, адже в Ніч Геловін шабаш влаштовують не лише мирні відьми.

– Зрозуміла, – кивнула я, намагаючись все це усвідомити. – Я ж не сплю? Ні? І все це не дивний сон? – спробувала ущипнути себе й тут же скрикнула від болю.

– Не спиш. Ходімо, Марго. Спізнімося.

Ми піднялися вузькими металевими сходами, що закручувалися ніби спіраллю  та вели на дах.

Ми опинилися на даху хмарочоса, а я охнула від краси вогнів нічної столиці. Ніколи не бачила своє місто з такої висоти. Тут було вітряно, тому я щільніше закуталася у плащ.

– Ми полетимо на них? – спитала я, спостерігаючи як дівчина, перехопивши мітлу, закинула на неї одну ногу та зручно влаштувалася верхи.

– Звичайно! Невже ти думала, що...