Чешка

Двадцяте грудня дві тисячі двадцять п’ятого року. За вікном офісу кружляв рідкий мокрий сніг, який одразу танув на сірому асфальті. Поки всі навколо захоплено готуються до Різдва, обговорюють рецепти качки та вибирають подарунки, я, як останній дурень, маю пертися у відрядження до Чехії. Не зрозумійте мене неправильно: я зовсім не проти законно перетнути кордон, маю всі підстави та документи, але ж не напередодні самого свята.

Я вже три роки не святкував Різдво з родиною. Спочатку — ця проклята війна. Я пам’ятаю перші години нападу: той липкий страх, який швидко переріс у лють. Я пішов добровольцем, навіть не дочекавшись повістки. Потім були нескінченні місяці в окопах, свист «виходів» і «приходів», вогкий запах землі та металевий присмак крові в роті. Потім — поранення під Бахмутом, довге, болісне відновлення, коли кожен крок здавався перемогою над власною неміччю.

І ось тепер, коли, здавалося б, уже ніщо не заважає поїхати додому, до батьків, у Житомир, на нараді звучать слова, схожі на вирок, що руйнує всі плани:

— Наші чеські колеги запрошують узгодити передачу карет швидкої. Треба їхати негайно, щоб машини були в Україні до Нового року.

І хто ж поїде? Звісно, Сашко. Бо в усіх — діти, у когось чоловік повернувся з фронту, а я — сам. У розумінні колективу «сам» означає «вільний як вітер». Я все розумію, чесно. Але я теж людина. Я теж хочу відчути запах маминих пампухів і почути батькові жарти за святковим столом.

Але робота є робота. Наш благодійний фонд довгий час торував цю угоду. Ці автомобілі стануть незамінними на фронті — і я це знаю краще за багатьох. До того ж це значно краще, ніж зустрічати Різдво в окопі, чекаючи чергового нападу з боліт.

— Та не засмучуйся Олександре, це ж справжні різдвяні канікули в Європі, — заспокоював мене пізніше Ігор, мій колега, молодший інженер-механік, поки ми пакували технічну документацію. — Люди за таке шалені гроші платять, бронюють готелі за пів року, а тут усе оплачує фонд. Поп’єш глінтвейну на ярмарку, подивишся на гарних чешок. Життя триває!

— Канікули? — я нарешті підняв на нього очі. — Ігорю, канікули — це коли ти обираєш куди їхати, а не коли тебе призначають «найбільш вільним», бо в тебе в паспорті немає штампа про шлюб. І взагалі немає ніякого настрою кудись їхати.

Причина мого кепського настрою була значно глибшою, ніж просто небажання працювати. Після поранення я пів року провів по шпиталях. Білі стіни, запах хлорки та йоду, постійний біль у роздробленій нозі. Саме тоді, лежачи на незручному ліжку і дивлячись у тріщини на стелі, я пообіцяв собі: наступне Різдво обов'язково проведу з сім'єю. З мамою, татом і сестрою Оленкою, які чекали мене з війни, а потім щодня приїздили до шпиталю, привозячи домашній бульйон і надію. Мабуть, я відчував провину за те, що змусив їх пройти через усе це пекло разом зі мною.

Документи були готові надто швидко, буквально за два дні. Здається, вони вирішили, що поїду саме я, задовго до того, як повідомили про це мені. Ну і гаразд. Все одно відступати нікуди.

Рідні, звісно, засмутилися, коли я заїхав попрощатися, але новина про те, що я поїду за кордон, значно підняла їм настрій. Для них це була ознака безпеки. Хоча б на тиждень я буду там, де не літають ракети.

— Сашко, це ж Європа! Відпочинь там за нас усіх, — казала мама, намагаючись сховати сум за посмішкою.

Сестра, почувши про Чехію, одразу замовила подарунок: — Привези їхніх традиційних різдвяних пряників з глазур’ю, — просила Оленка. — Кажуть, вони найсмачніші у світі, з якимось особливим набором спецій.

— Звичайно привезу. А мамі з татом що? — запитав я.

Вона прикрила динамік рукою, гукаючи батьків до телефону. Почулися приглушені далекі голоси, суперечка про те, чи не надто дорого це буде.

— Вони не знають. Кажуть, на твій розсуд. Може, тобі щось там припаде до душі, — відповіла сестра через хвилину.

— Добре. — Пообіцяв я. — Ну все, маю бігти. До зустрічі.

Я попрощався і вперше за довгий час подумав, що, можливо, зможу привезти додому щось більше, ніж просто речі. Принаймні, я так собі повторював, збираючи рюкзак.

Кордон перетинали довго, але без пригод.

І ось двадцять третього я вже був у Млада-Болеславі. Місто буквально потопало в різдвяних декораціях, всюди сяяли вогні, панував передсвятковий хаос. Люди метушилися з ялинками, прикрасами та подарунками.

Спостерігати за цим було цікаво, та водночас цей спокій віддавався гострим болем десь глибоко в серці. Ці люди не знають, через що проходимо ми. Вони не здригаються від звуку випадкового салюту чи гуркоту вантажівки. Не знають, з яким болем та стражданнями українці готуються до свят, очікуючи чергового обстрілу в темряві своїх домівок. Тут свято було природною частиною життя, а для мене воно здавалося декорацією до фільму, в якому я — випадковий перехожий, що потрапив у кадр помилково.

Нас зустріли представники чешського благодійного фонду. Це були професіонали, які щиро переймалися нашою справою. Ми одразу вирушили оглядати автомобілі. Шістнадцять новеньких карет швидкої допомоги, білосніжних, з яскравими помаранчевими смугами. Вони були обладнані за останнім словом техніки: дефібрилятори, апарати ШВЛ, зручні ноші. Справжнє різдвяне диво, яке врятує тисячі життів на лінії фронту. Оглядаючи їх, я вперше за поїздку відчув, що я тут не дарма.